Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

часом та контрольно-ревізійною комісією чиновників виконкому, а за родом діяльності він міцно підтримував стосунки із прокурорами, ментами і суддями, священиками та бандитами. Незважаючи на вік, Сергій Кіндратович був не чужий сучасним віянням прогресу та лексики, хоча ставився до таких своїх забаганок зі звичним гумором. Наприклад, із недавніх пір він полюбляв іронічно називатися «топ-менеджер центрального кладовища». Зараз вже мало хто пам’ятає (зараз взагалі мало хто щось пам’ятає), як важко було молодому хлопцю з райцентру тридцять п’ять років тому розібратися, хто із ху, ким кому який кум приходиться, кому казати «ку!», кого куди покласти і скільки вінків організувати додатково, коли всі хочуть тільки тут і тільки так, бо банально і неправильно судити про людей із зовнішнього вигляду та ще й в ті далекі й начебто соціально рівні часи – можна жорстоко і невиправно помилитися. Але гарні навички комунікації, природна інтуїція та пам’ять на обличчя, прискіплива увага до деталей дозволили Сергію Кіндратовичу швидко набрати досвіду, а потім він уже й сам все наперед знав не тільки про тих, хто до нього прийшов сьогодні, а й про тих, кого принесуть завтра. Бо, хоча місто й мало ще з десяток кладовищ по окраїнах, саме це вважалося найпрестижнішим, і місце тут коштувало – ого-го! Тож будь-який директор ЦМК завжди був людиною небідною і незмінно входив до еліти міста, незважаючи на вік, зріст, стать, орієнтацію або національність.

Дорогоцінні кілька десятків гектарів землі ЦМК розташувалися в самому серці поліса; на центральній алеї дбайливо поховані герої, що загинули в останніх війнах минулого сторіччя: як боронячи чергову свою вітчизну, так і нападаючи на чужі. Вражаючі обеліски, надгробні плити – зараз ці символи нікому не потрібних інтернаціональних перемог і поразок свідчать лише про дешевизну життя і безглуздість смертей та приймають на себе непідвладні часу згустки смутку рідних і друзів; сюди на свята діти приносять квіти, приходять делегації ветеранів, а керівники міста тут проголошують палкі слова про патріотизм та самовідданість. Навіть тепер ці солдати і офіцери не перестали і мертвими бути заручниками диявольських, але вже оновлених і куди більш підступних ідеологій, начебто недостатньо того, що вони впали жертвами попередніх.

Для краєзнавців і просто цінителів старожитностей найцікавіше на кладовищі знаходиться значно далі від центральних алей. Перші офіційні поховання, що збереглися, датуються серединою дев’ятнадцятого сторіччя: старе єврейське кладовище, склепи винищеної аристократії, промисловців та купців, надгробки та пам’ятники роботи видатних скульпторів. Більшість з них – об’єкти підвищеного піклування, за ними в приватному порядку старанно доглядає не тільки Сергій Кіндратович, а й відомий місцевий краєзнавець Микола Сікорський, який знає історію чи не кожної могили. Краєзнавець якраз сидить за столом у потаємній кімнаті в конторі директора ЦМК, щохвилини поправляє розкуйовджену на вітру зачіску, обома долонями від лоба до маківки ретельно проводячи по голові, і наливає в чашки домашнє вино. Зовнішньо і внутрішньо, структурно Сікорський – пряма протилежність свого приятеля: високий, висохлий, з жвавим гострим обличчям, акуратно зачесаним назад сивим волоссям, світлим поглядом людини, яка не звикла мати справу з грошими, підприємництвом. Здалеку, коли йде, краєзнавець нагадує циркуль – своїми довгими кроками він наче міряє землю: а ну ж-бо, скільки там залишилося нам до обрію?! А так воно і є насправді – Микола Степанович, запеклий колекціонер листівок, світлин та всіляких інших старожитностей, пов’язаних із рідним містом, ретельно вивчає локальну історію, прискіпливо ставлячись до кожної деталі, наче й дійсно, крокуючи сторіччями, заміряє простір і час із точністю до йоти. Сікорський мав багато праць та публікацій, тісних зв’язків із закордоном, звідки до нього писали нащадки графів та колишніх володарів заводів, що чкурнули в сімнадцятому році минулого століття, полишивши тут усе. Певне, обидва друга щось знали таке про цей світ, чого не знали інші, інакше важко пояснити, чому вони доглядали, як могли, за всіма цими склепами та могилами о несприятливих для таких справ десятиліть. Але після того, як «залізна завіса» впала, сюди натовпом поїхали нащадки аристократів та капіталістів – і радість їхня від доглянутих поховань пращурів не мала меж вдячності.

Звісно, Микола Степанович чинив таку добру справу не лише через те, щоб проводити поглиблені історичні розвідки. Він давно мав і інший, якщо можна так висловитись, метафізичний інтерес до смерті, що виник, як то часто буває з багатьма великими запитаннями в історії людства, ситуативно і побутово-випадково, але, якщо зважити на загальний контекст життя Сікорського, то цілком закономірно. Якось, десятка зо два років тому його вірна дружина, Катерина Олександрівна, під час обіду, між шостою і сьомою ложкою супу, на хвилинку встромивши погляд у стіну напроти, замріяно запитала: «А як ти думаєш, Колю, Він є?» – «Хто?» – не зрозумів краєзнавець. – «Бог!» – уточнила дружина і проковтнула суп, після чого Микола Степанович став обережніше ставитися до розмов із дружиною під час першої страви і намагався оминати тему існування Творця; проте всерйоз захопився ритуалами давніх народів, пов’язаними із похованнями, певне, сподіваючись саме там знайти відповідь для улюбленої Катерини Олександрівни.

– Наші предки надавали величезного значення похоронним обрядам та потойбічному життю не дарма, – радісно демонстрував свою версію усвідомлення потойбічного краєзнавець своєму давньому приятелю, директору центрального міського кладовища Сергію Кіндратовичу, посьорбуючи вино. – Вони так піклувалися про покійних, можливо, лише через те, що передбачали: коли вони самі помруть, то саме від думки вже покійних родичів залежатиме їхня доля там, нагорі. Можливо, роль померлих родичів в облаштуванні цієї долі надзвичайно велика – і кожний черговий померлий потрапляє до них на загальні збори і подає звіт: чи відвідував могили, чи вшановував, чи молився за них. Тобто всі ці піклування про покійників – то піклування не стільки про теперішній стан могилок, скільки про своє майбутнє потойбічне, якщо слово «майбутнє» взагалі можна вживати стосовно потойбічного.

– Значить, багатьом нашим городянам не доведеться почуватися там спокійно, – флегматично відказує Сергій Кіндратович.

– Облиш, та в тебе на «гробки» тут яблуку впасти ніде!

– Ото хіба що на «гробки», а так… Хіба що пси тут бродять та бомжі.

– Я тут тобі книжку одну приніс почитати, про обряди слов’янські та все таке. Послухай: у древніх слов’ян жертовний вівтар (або поховальне багаття) називався