Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

на початку ХХ сторіч жив заможний купець Зіновій Якимчук, що успішно торгував льоном, цукром і мав винокурню, тож за радянської влади вирішили, що кращого місця, куди помістити божевільних, як поміж мерців та попів, і не знайти. Особливо цінними приміщеннями будинку вважалися просторі сухі підвали, де колись тримали і витримували вино, а зараз – утримували буйних хворих. Була в цьому якась гірка іронія: і вино, і буйні божевільні ставали тим ціннішими, чим довше перебували в підвалах. Вино, як відомо, з часом тільки набирає міцності і ціни; тяжкі ж хворі, на догляд яких виділяє кошти держава, і, якщо пощастить, то й заможні рідні, як не дивно, також мають таку ж властивість, бо ніхто не може знати, окрім двох-трьох лікарів і санітарів, скільки достеменно в ізольованих приміщеннях знаходиться людей, скільки їх лікується й досі, а скільки вже померло, тим паче, кладовище завжди поруч, і питання процедури – лише формальність.

Церква ж, незважаючи на пережиті бурхливі та лихі часи і відсутність коштів, залишалася справжньою окрасою міста: збудована в стилі українського козацького бароко більше ніж майже чотири століття тому, не дуже велика, але грандіозно красива, а бані змінювали колір в залежності від часу дня, пори року та погоди, що приводило в неймовірний перманентний захват всю місцеву інтелігенцію, а особливо фотографів та художників, деякі з яких на одних тільки зображеннях храму заробляли все своє життя. Щоправда, нинішній зовнішній вигляд споруди бажав кращого і хоча б елементарного щоденного догляду, не кажучи вже про ґрунтовну реставрацію – ліпнина поволі розвалювалася і опадала, по стінах із зовнішнього боку бігла темна павутина маленьких, але поки ще не загрозливих тріщинок. Зате всередині стіни сяяли позолотою ікон, і все мало вигляд та присмак успішного приходу, яким вже десять років керував із Божою поміччю отець Трифілій, якого багато хто з пастви поспішив занести до когорти майбутніх святих. Та й насправді панотець мав неабиякі здібності: на його служби стікалося сотні людей, бо так харизматично в місті проповіді досі мало хто читав; Трифілій знав кілька мов, Євангеліє цитував напам’ять і міг продовжити з будь-якого місця, де б ви не закінчили читати будь-яку з чотирьох частин, хоча б тобі Марка, хоча б і Петра, Луку чи Іоанна, але найголовніше – він міг впливати на свідомість людей найдивнішим чином і вселяти в їхні душі віру і любов до Господа і до церкви; серед особливо віруючих ходили чутки, що мав батюшка певні екстрасенсорні здібності, більш того, казали, що Трифілій – один із тих таємних могутніх екзорцистів, що молитвами виганяють бісів не тільки з приміщень, але й з людей. Трифілій всі свої таланти прекрасно усвідомлював і поціновував вельми високо, тож і розцінки на хрещення, відспівування, весілля встановив найвищі. Храм Воскресіння давав найбільший дохід у місті, і тому на місце Трифілія вже давно нерівно дихали в єпархії, але зачіпати остерігалися – Трифілій мав впливових покровителів як серед політиків, так і серед бандитів – він однаково відпускав гріхи всім бажаючим, до того ж мав свій маленький секрет із великими наслідками, тож жив собі державою в державі, сплачуючи в загальний єпархіальний бюджет крихти, посилаючись на поганий стан будівлі, тривалий ремонт і т. п., а сам тим часом розширював власні бізнес-інтереси та наставляв паству на путь істину. Особливо правильними та вдалими святами Трифілій вважав Різдво та Пасху, коли до церкви сунув цілий натовп – і віруючих, і невіруючих; молитися, освячувати, ставити свічки являвся хто попало і як попало, без жодних уявлень про смисл і величину події, про віру та гріх, про таїнства, зустрічалися навіть такі, хто жодного разу не тримав у руках Біблії і не чув ніколи і звука з Євангелія, але йшли ж таки, нехай і з одним лише уявленням про необхідність: «Ми – як усі, тому в Бога потрібно вірити». І тут панотець свого шансу не марнував і стягував із спаплюженого темнотою безпросвітною і заблудлого народонаселення повною мірою, а то навіть і більше. Але люди однак кожного року приходили, хоча й тихо сварилися на розцінки, дивилися спідлоба, але таки пленталися, наче заблудла отара овець, до храму (дійсно, довга дорога), і несли свої грошенята до вівтаря, де Трифілій уже точно знав, як ними розпорядитися во славу Господа і трохи до своєї вигоди.

Незважаючи на дбайливий і регулярний дохід, Трифілій, тим не менш, постійно потребував нових надходжень – справа банальна і кепська, той самий його маленький секрет, який тягне за собою великі наслідки: він до відчаю любив хлопчаків, а такі захоплення коштують інколи дуже дорого. Він мав кількох коханців із числа служок, але всі вони швидко набридали – тупі виконавці волі панотця, і тоді Трифілій відчував несамовиту тугу, не знаходив собі місця, починав сумніватися в наявності Бога, словом, жив у такі дні на грані офсайду – міг зірватися, навіть вдарити якогось служку; тож, щоб не ображати ближніх, доводилося постійно шукати нових зв’язків. У такі дні жінки-прихожанки з ближнього церковного кола тяжко зітхали і казали, що батюшка знову захворів, і душа його плаче і болить за всіх нас, грішних, тому він денно і нощно молиться. Трифілій дійсно в такі дні і ночі багато молився, але молитви допомагали не надовго, а проти ночі взагалі не існувало ніякої зброї, і тоді він, ледь дочекавшись ранку, біг до магазину за шоколадкою.

Тож Білл не дарма так злобно гарчав на онука директора кладовища Колобка – кілька разів пес спостерігав, як огрядний панотець, задравши сутану і спустивши спідні, посеред білого дня ґвалтує в кладовищенських кущах біля червоної цегляної стіни підлітків із божевільні. Закінчивши своє мерзопакостне діло, священик хрестився сам і хрестив жертву, яка не могла інколи в силу хвороби зв’язати і пару слів, цілував хрест і плакав, не можна точно сказати, від розкаяння чи щастя. Хлопчина з блідим обличчям лежав на траві, підтягнувши від болю ноги під підборіддя, руки його трусилися від нестями, проте він не кликав на допомогу і не кричав, а, вимазуючи щоки і долоні, жадібно смоктав шоколадку, вручену за гарну поведінку Трифілієм. Шоколадка зрештою і вирішувала справу – хворих у божевільні годували вкрай погано, вони відчували постійний тваринний голод, тому Трифілій, як пастир людських душ, одразу чітко вловив тенденцію – як правило, наступного разу хлопчики йшли майже добровільно, у