Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій
Певне, з часом за допомогою колективного підсвідомого й знайшлося це єдине вірне слово, що мало уточнити, узагальнити та окультурити процес – не бухаємо, не п’ємо, не щось там ще, а саме – відпочиваємо. І коли люди на запитання: «Що ви зараз робите?» – відповідають саме так, влучно і коротко, той, хто запитує, безпомилково розуміє, чим насправді зараз активно зайняті його друзі. Країна втомилася, країна відпочиває – це наш повноцінний, нічим не затьмарений український уїк-енд.
А діти тим часом удома ховаються в шафи або чемодани, граються в пісочницях на вулиці – і ростуть. Пляшка пива і сигарета в руці, як і в інших мамульок-подружок на дитячому майданчику, пару матюків в якості виховного моменту – і всі діла. Оля насправді не знала, що означає вислів, який так часто повторює мама: «Олю, йди нах… звідси!» – проте мала підозру, що мама чимось незадоволена і сердиться. В принципі, це й не дивно, і у вісім років зовсім не обов’язково знати значення всіх дорослих слів, наразі достатньо розуміти загальний сенс, тим більше, що, як правило, коли мами поверталися з магазину з пивом, «нах…» йшла вся пісочниця, починаючи з галасливого дворічного Васі з незмінною червоною лопаткою в руці, якою він, якщо необхідно, заплющивши оченята, відчайдушно відбивається від усіх навколо, й закінчуючи тихим трихрічним Миколкою в жовто-брудному картузі з синім якорцем, який, якщо вже б’є, то так, що супротивник із диким плачем падає з ніг. Це важливий момент: тут кожен ізмалечку має відпрацьовувати свою техніку і тактику ведення бою, в залежності від характеру та фізичного розвитку, бо вміння вчасно «дати в бубен» – єдиний життєствердний філософський елемент, який щонайкраще цементує стосунки без зайвих слів та сентиментів та згодом гарантує відносно впевнене та гонорове життя в якій-небудь місцевій підлітковій банді. Тож стусани давно стали єдиним прийнятним, більш того, конче необхідним елементом виховання; на маму, яка не лупцює свою дитину, тут дивляться з підозрою – чи не задумала чого поганого; тут панує суворий закон виховання безжальних воїнів асфальтових підворіть і неблагородних лицарів гоп-стопу.
Поки мами бухають пиво і курять, доглядаючи за надто рухливими «чемоданчиками», татки, яким пощастило з працевлаштуванням, тяжко і вперто працюють на заводах, що, обступивши Постройку щільним кільцем, коптять трубами небо і поки що дають можливість заробити на молоко, горілку та хліб. Ці заводи старі, наче динозаври, але сумлінно видають на-гора стратегічну продукцію: труби, насоси, вузли для атомних станцій та газопроводів; проте їхній останній льодово-економічний період наближається до кінця з небаченою швидкістю, незабаром ці рептилії ХХ сторіччя вимруть, їхні рештки поріжуть на металобрухт і відправлять в Туреччину на переплавку, а поки туди їздять на змагання по засмаганню, наче випробовуючи древній анатолійський вогонь на довговитривалість, найбільш знана частина працівників підприємств: начальники цехів, профспілкові активісти, родичі різнокаліберних керівників. Щоб уповільнити відмирання промящерів та збільшити власні прибутки, і старигани «червоні директори», і новітні господарі заводів молоді олігархи щороку звільняють тисячу-півтори народу, конвертуючи їхній нереалізований робочий час в свої новенькі банківські картки, які золотисто-весело виблискують на кіпрському сонці, точніше, вони золотисто-весело виблискують на будь-якому сонці, та й без сонця також виблискують, коли володарі впевнено дістають їх з портмоне або кишень. Саме тому-то тепер Олин татко демонструє вміння зварника п’ятого розряду не за місцем прописки і проживання, а в далекій Португалії в місті з такою українською назвою – Брага, навідуючись додому на новорічно-різдвяні свята хіба що, але, на жаль, не цього року. Татко тепер також має банківську картку, що весело виблискує на пекучому португальському сонці, і нові погляди на життя, і нових друзів, і нові мрії, бо давно підмічено, що нові мрії найчастіше з’являються разом із новими друзями.
Поміж фотографуванням біля ялинки в театрі юного глядача і розгляданням результатів маминих зусиль на моніторі комп’ютера вдома сталася ще одна значна подія – Оля побачила біля під’їзду сліпе маленьке цуценя. Собача скавчало, кумедно лазило по брудних кучугурах сміття і криги, вилизувало з пластмасової тарілки якусь суміш молока і темного снігу, тикаючись мордочкою, – біле, довге, замурзане і страшенно худюще. Увечері воно вже скавчало в їхній квартирі, ночувало під диваном, а зранку (неділя) мама Свєта з’ясувала, що тхне не від сміття під раковиною і не з ванни, а дивні звуки – то не сусіди за стіною бавляться в ліжку, а тхне і скавчить виключно з-під їхнього власного дивана. Ставши навколішки, вона з огидою витягла звідти разом із пилюкою і синім, без задніх ніг, пластмасовим верблюдом нещасне цуценя і підняла на рівень своїх широко розставлених красивих блакитних очей, здивовано роздивляючись. За великим рахунком, Світлана не була злою жінкою, і тварин вона любила, навіть собак більше, ніж котів, але ж не у себе під диваном, та ще так раптово. Тому після нетривалої дискусії з донькою під акомпанемент сліз, шмарклів і дощу зі снігом за вікном зійшлися на компромісному варіанті – цуценя живе в квартирі тиждень, не більше, хай від’їдається, а потім його покладуть там, де взяли, – біля під’їзду. Ну, й само собою, всі клопоти по утриманню – на малій. Тут уже мав місце суто виховний момент, і матір небезпідставно вважала, що таке спілкування і доглядання може піти на користь, перш за все, їй самій, бо не прийдеться відповідати на безглузді запитання доньки і взагалі приділяти зайву увагу. «Одна умова – коли приходить хрещений, собачку йому не показувати і нічого про неї не казати – дядько Петро не любить собак! Інакше він тобі шоколадку не принесе!»
Як смачний чорний шоколад перетинається в житті з білим голодним цуценям, Оля не розуміла, але, зважаючи на свій досвід спілкування з хрещеним, пораду мамину виконувала бездоганно. І тепер до рибок в акваріумі (хрещений подарував) і молодшого братика (це вже, напевне, тато) та інших хатніх
