Українська література » Сучасна проза » Досить Катрін - Джон Грін

Досить Катрін - Джон Грін

Читаємо онлайн Досить Катрін - Джон Грін
вдивлялась у нього, а тоді закусила нижню губу і сказала:

— Коліне, мабуть, проблема у нас із тобою.

— О, трясця, — сказав він. І почалося.

У фіналі вона переважно шепотіла, а він мовчав — бо шепотіти не вмів і обидва боялися розбудити Колінових батьків. Їм вдалося не шуміти — почасти тому, що йому наче перехопило дихання. Як це не парадоксально, йому здавалося, наче цей розрив — єдина подія, що відбувається зараз на зовсім темній мовчазній планеті, а ще здавалося, наче все не насправді. Він наче відлетів десь від її шепоту, розмірковуючи, що, ймовірно, все велике, незбагненне і болісне — це парадокс.

Він лежав, наче хворий при смерті, що дивиться в очі хірургів, які намагаються врятувати його.

Відсторонений від реальності на майже безпечну відстань, Колін згадав дитячу примовку: «Палицею кістки помнеш, а словом не заб’єш». Яка брехня. Отут зараз йому робили «дибу»: він відчував, як у нього розриваються нутрощі.

— Я дуже кохаю тебе і просто хочу, щоб і ти кохала мене так само, — промовив він так тихо, як тільки зміг.

— Коліне, тобі не потрібна дівчина. Тобі потрібен робот, який тільки одне торочить: «Я тебе кохаю».

І це було так, наче його побили палицею зсередини. Спочатку дотик, потім різкий біль у підребер’ї, а тоді він уперше відчув, що в нього вирвали шматок нутрощів.

Катріна хотіла піти якнайшвидше і якнайменш болісно, та в останню хвилину Колін заплакав. Вона притиснула його голову до грудей. І хоч яким він був у цю мить смішним і мізерним, та хотів, щоб це тривало безкінечно, бо знав, що її йому бракуватиме більше, аніж будь-кого.

Та вона таки пішла, і він залишився сам у кімнаті, добираючи анаграму до «меніїїбракує» й марно намагаючись заснути.

(шість)

Так Завжди: шукаєш-шукаєш ключі від Чортопхайки, а тоді облишиш і кажеш: «Гаразд, поїду на довбаному автобусі». І прямуючи до виходу, знаходиш ключі. Ключі знаходяться, коли ти вгамовуєш себе і згоджуєшся на автобус; Катріна з’являється, коли ти втрачаєш віру в те, що на світі є інша Катріна; і момент еврики приходить саме тоді, коли ти починаєш змирятися з тим, що його ніколи не буде.

Вона проходила крізь нього електричним розрядом, Колін швидко блимав очима, стараючись запам’ятати всю ідею цілком. Лежачи на спині в густому липкому повітрі, він відчував цю мить еврики, як тисячу оргазмів разом, тільки не так безладно.

— Еврика? — запитав Гассан зацікавлено. Він також очікував цього моменту.

— Мені треба це записати, — сказав Колін і сів. Голова пекельно боліла, та він поліз до кишені по маленького записничка, якого завжди мав при собі, й олівця НВ, який, хоч переламався навпіл від падіння, усе ще писав. Колін начеркав:

Де х = час, у — щастя, у — 0 початок стосунків і розрив, у від’ємна величина = пориває ч, у додатна величина = пориває ж: мої стосунки з К-19.

Він іще креслив, коли почув наближення Ліндсі Лі Веллс і, звівши очі, побачив її в новій футболці (з принтом «Ґатшот»!). В руках у дівчини була справжня, з червоним хрестом, валізка із комплектом для першої допомоги.

Вона опустилася на коліна поряд із ним, обережно забрала у нього з лоба футболку, тоді попередила: «Буде пекти» і тицьнула в рану довгою ватяною паличкою, просоченою чимось схожим на соус чилі й не менш пекучим.

— Йой! — заволав Колін, скривившись від болю. Над собою він бачив її круглі карі очі, що часто змахували віями, відкидаючи крапельки поту, які стікали з лоба.

— Я знаю. Мені шкода. О’кей, усе. Шви накладати не треба, але точно буде маленький шрам. Переживеш? — запитала вона, туго накладаючи широку марлеву пов’язку йому на голову.

— Що таке ще один шрам? — промовив він трагічно. — Я почуваюся так, наче мене вдарили у мозок.

— Ймовірно, струс мозку, — зауважила Ліндсі. — Який сьогодні день? Де ти?

— Сьогодні вівторок. Я в Теннессі.

— Хто був другим сенатором від Нью-Гемпшира 1873 року? — запитав Гассан.

— Бейнбридж Вадлі — відповів Колін. — Не думаю, що в мене струс.

— Це правда? — запитала Ліндсі. — Ну, сенатор, ти справді це знав?

Колін повільно кивнув.

— Угу, — сказав він. Я знаю всіх сенаторів. А цього взагалі легко запам’ятати, бо я завжди думаю, як же батьки повинні ненавидіти тебе, щоб назвати Бейнбридж Вадлі.

— А й справді, — втрутився Гассан. — Уяви, ти вже маєш прізвище Вадлі. Це і так уже халепа. А ти береш цього Вадлі, підносиш у квадратну ступінь Бейнбриджем — не дивно, що бідолашний хлоп так ніколи й не став президентом.

— Так, але один тип, якого звали Міллард Філлмор, став президентом, — зауважила Ліндсі. — Жодна любляча мати не назве свого Філлмора Міллардом.

Вона так швидко і природно вступила в розмову, що Колін вже почав переглядати свою теорію про читачів «Життя зірок». Він раніше думав, що люди, які живуть десь у Загуменку, Теннессі, мають бути тупішими, ніж Ліндсі Лі Веллс.

Гассан усівся коло Коліна і забрав у нього записника. Він тримав його над головою, затуляючись від сліпучого сонця, що пускало стріли-промені з-за хмари і далі пряжило потріскану помаранчеву землю.

Гассан побіжно кинув погляд на аркуш і вигукнув:

— Так оце й усе відкриття? Увесь цей галас через те, що тобі подобається, коли тебе кидають? Дідько, Коліне, я й так міг тобі це сказати. Ба, я й сказав.

— Кохання можна зобразити графіком, — захищався Колін.

— Зажди, — Гассан поглянув на малюнок іще раз, тоді знову на Коліна. — Це універсально? Ти хочеш сказати, це працюватиме для всіх?

— Так. Адже стосунки такі передбачувані, правда ж? Я розробляю спосіб їх передбачити. Візьми будь-яких двох людей, і навіть якщо вони ніколи не зустрічалися, формула покаже, хто розірве стосунки, якщо вони зустрічатимуться, і скільки приблизно триватимуть їхні стосунки.

— Це неможливо, — сказав Гассан.

— Ні, можливо, бо якщо ти маєш базове розуміння того, як люди ймовірно чинитимуть, ти можеш передбачити майбутнє.

Гассан довго повільно видихнув, а тоді прошепотів:

— Так. Гаразд. Це цікаво. — Це був його найбільший комплімент.

Ліндсі Лі Веллс потяглася і вихопила у Гассана записник. Довго розглядала. Зрештою спитала:

— А що таке це К-19?

Колін уперся рукою в гарячу суху землю й підвівся.

— Це «хто», — відповів він. — Катріна № 19. Моя дев’ятнадцята дівчина. Їх усіх звали Катріна.

Відгуки про книгу Досить Катрін - Джон Грін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: