Досить Катрін - Джон Грін

Гассан заплескав у долоні:

— Я голодний.

— Зачиняйся, Ліндс.

Ліндсі закотила очі й повільно вийшла з-за прилавку з касовим апаратом.

— Ти їдь із Коліном, щоб він не загубився, — сказала Голліс доньці. — А я візьму — як, кажеш, тебе звати?

— Я не терорист, — повідомив Гассан замість відповіді.

— Аж від серця відлягло, — усміхнулася Голліс.

Голліс сіла за кермо нового дивовижно рожевого пікапа, Колін їхав слідом у Чортопхайці, Ліндсі сиділа поряд на пасажирському місці.

— Симпатична машинка, — зауважила вона уїдливо.

Колін не відповів. Ліндсі Лі Веллс йому подобалася, але часом вона наче навмисно дражнила його. З Гассаном була та сама проблема.

— Дякую, що не виказала нас, коли ми з Гассаном удавали П`єра з Салінжеєм.

— Так, це було доволі кумедно. І до того ж, Колін поводився по-свинському, йому треба було збити пиху.

— Ясно, — сказав Колін, як він зазвичай відповідав, коли не мав чого сказати.

— То що, — запитала Ліндсі, — ти справді геній?

— Я колишній вундеркінд, — відповів Колін.

— А що ти такого вмієш, крім просто знати все?

— М-м, знаю мови. Лексичні ігри. Різні дрібниці. Нічого корисного.

Він відчув її погляд.

— Мови — це корисно. Які ти знаєш?

— Я непогано знаю одинадцять: німецьку, французьку, латину, грецьку, голландську, арабську, іспанську, російську…

— До мене дійшло, — сказала вона, урвавши його. — Я думаю, що meine Mutter denkt, dafi sie gutfur mich sind.[31]

— Warum denkt sie das?[32]

— Гаразд, ми обоє довели, що вміємо німецькою. Вона діставала мене, як божевільна, що треба йти до коледжу, вчитися, я не знаю, на лікаря абощо. Та я не йду. Залишаюсь тут. Я вже все для себе вирішила. То я думаю, вона хоче, щоб ти надихнув мене чи щось таке.

— Лікарі заробляють краще за учнів-медсестер, — зауважив Колін.

— Так, але мені не гроші потрібні, — Ліндсі замовкла, було тільки чути, як гуде машина. Зрештою, Колін зиркнув на дівчину. — Мені потрібне моє життя, — пояснила вона, — яке наразі мене влаштовує. Звісно, доведеться піти в комунальний коледж у Бредфорді, щоб Голліс замовкла, та не більш того.

Дорога зробила крутий віраж праворуч, і з-за стіни дерев вигулькнуло місто. Невеличкі, але доглянуті будинки вишикувалися вздовж дороги. Усі вони, здавалося, мали веранди, і багато людей сиділи там, хоча сонце шкварило сильніше, ніж у пеклі влітку. На головній вулиці Колін помітив доволі новий комплекс — газову заправку зі швидкоїжею Taco Bell, перукарню та поштове відділення Ґатшот, Теннессі, яке з машини здавалося завбільшки з гардеробну. Ліндсі показала Коліну з вікна:

— Отам фабрика.

І Колін побачив віддалік групу присадкуватих будівель. Вони не дуже нагадували фабрику — там не було ані сталевих башт, ані курних труб із чадним димом, лише кілька будівель, дещо схожих на ангари для літаків.

— А що вона робить? — поцікавився Колін.

— Робочі місця. Вона робить всі хороші робочі місця в цьому місті. Мій прапрадід заснував цю фабрику 1917 року.

Колін пригальмував і притиснувся до узбіччя, щоб пропустити джипа-поспішайку, тим часом роздивляючись фабрику з Ліндсі.

— О’кей, але що тут виробляють? — запитав він.

— Ти будеш сміятися.

— Я не сміятимусь.

— Поклянися не сміятися.

— Клянуся.

— Це текстильна фабрика. Зараз вони переважно роблять шнурки для тампонів.

Колін не засміявся. Натомість він подумав собі: «У тампонів є шнурки? Навіщо?» З усіх великих таємниць людства — Бог, природа Всесвіту тощо — найменше він знав про тампони. Тампони для Коліна були щось на кшталт ведмедів гризлі: він чув про їхнє існування, та ніколи не бачив і не ними переймався.

Замість сміху запала довга мовчанка. Слідом за пікапом Голліс він звернув на свіжомощену дорогу, що круто пішла вгору, змушуючи зношений двигун Чортопхайки працювати на межі можливостей. В міру підйому на пагорб стало зрозуміло, що це не бокова вулиця, а довгий під’їзд, який упирався у найбільше помешкання на одну сім’ю, яке Колін колись бачив. І воно також було яскравого, жувальногумного, безкомпромісно рожевого кольору. Колін зупинив машину і витріщився на будинок, роззявивши рота. Ліндсі злегка тицьнула його в руку. Вона знизала плечима:

— Маємо те, що маємо. Такий мій дім.

Широкі сходи вели на обтяжений колонами ґанок. Голліс відчинила вхідні двері, й Колін із Гассаном увійшли до величезної вітальні, умебльованої диваном такої довжини, що обидва хлопці могли влягтися на ньому вздовж, не торкаючись один одного.

— Почувайтеся як удома. Ми з Ліндсі незабаром подамо вечерю.

— Ти, мабуть, і сама впораєшся, — сказала Ліндсі, прихиляючись до одвірка вхідних дверей.

— Може і впоралася б, але не збираюсь цього робити.

Гассан сів на диван.

— Ця Голліс така кумедна, старий. Дорогою вона сказала мені, що володіє фабрикою, де роблять шнурки для тампонів.

Колін і досі не бачив у цьому нічого смішного.

— Знаєш, — сказав він, — кінозірка Джейн Менсфілд жила у рожевому будинку.

Колін обходив вітальню, читаючи назви на корінцях книжок і розглядаючи світлини в рамках. Одна фотографія на каміні привернула його увагу, і він підійшов ближче. Трохи молодша і трохи стрункіша Голліс стояла на тлі Ніагарського водоспаду. Коло неї була дівчинка, схожа на маленьку Ліндсі Лі Веллс, тільки в цієї були жирні чорні стрілки на очах аж до скронь. Дівчинка була вдягнена в чорний плащ поверх драної старої футболки з зображенням панк-групи Blink-182, вузькі обтислі джинси і начищені «Мартенси».

— У неї є сестра? — запитав Колін.

— Що?

— У Ліндсі, — уточнив Колін. — Йди-но поглянь на це.

Гассан підійшов і коротко оцінив фотку:

— Це найбільш зворушлива спроба проканати під ґота, яку я бачив. Ґотські дітлахи не люблять Blink-182. Навіть я це знаю.

— Гм, ви любите стручкову квасолю?

Колін озирнувся і побачив, що Ліндсі стоїть у нього за спиною.

— Це твоя сестра? — запитав він.

— Та ні, — відповіла вона. — Я єдина дитина. Хіба ти не помітив, яка я егоцентрична?

— Він сам аж надто егоцентричний, щоб це помітити, — втрутився Гассан.

— То хто ж це? — запитав Колін.

— Це я у восьмому класі.

— А! — разом ніяково протягнули хлопці.

— Так, я люблю стручкову квасолю, — випалив Гассан, поспішаючи змінити тему.

Ліндсі вийшла на кухню і зачинила за собою двері. Гассан знизав плечима, дурнувато усміхнувся Коліну і повернувся на диван.

— Мені треба попрацювати, — оголосив Колін.

Він вийшов до рожевошпалерного передпокою, а звідти забрів до якоїсь кімнати з гігантським дерев’яним столом, на якому міг би підписувати укази президент. Колін сів за стіл, витяг з кишені уламок свого олівця, вічного записника і заходився писати.