Досить Катрін - Джон Грін

Попереду перед ними височів небокрай. Колін завжди любив чиказькі краєвиди. Хоча він був не релігійний, та, дивлячись на обрій, відчував те, що латиною зветься mysterium tremendum et fascinans — божевільну суміш благоговійного страху і трепетного захоплення.

Вони їхали містом, пробираючись повз хмарочоси Чикаго-Луп, верхівки яких губилися в небі, й уже запізнювалися, бо Катріна завжди скрізь запізнювалась, отож, промучившись хвилин десять у пошуках паркометра, Колін заплатив вісімнадцять доларів за місце на паркінгу, що рознервувало Катріну.

— Можна було знайти місце на вулиці, — сказала вона, вдавлюючи кнопку ліфта в підземному паркінгу.

— Та в мене є гроші, а ми спізнюємося.

— Не треба витрачати гроші, коли можна їх не витрачати.

— Я саме збираюсь витратити п'ятдесят баксів на суші, — відповів він. — Для тебе.

Виснажений, він сперся спиною на дерев'яну панель ліфта й зітхнув. Двері відчинилися. Вони ледь перекинулися словом, доки не опинилися в ресторані, де їх посадили за крихітний столик коло вбиральні.

— За випуск і чудову вечерю, — сказала вона, піднімаючи свою склянку «Коли».

— За кінець того життя, яке ми знали, — відповів Колін, цокаючись із нею склянками.

— Господи, Коліне, це ж не кінець світу.

— Кінець одного зі світів, — уточнив він.

— Ти боїшся, що будеш не найрозумнішим хлопчиком у Північно-західному?

Вона усміхнулась і зітхнула. Він відчув наглий спазм у животі — озираючись назад, зрозуміло, що це був перший натяк на те, що якоїсь частини йому незабаром бракуватиме.

— Чому ти зітхаєш? — запитав він.

Та їх перервала офіціантка із квадратною тацею з каліфорнійськими макі та нігірі з копченим лососем. Катріна розпакувала собі палички для їжі, а Колін взявся за виделку. Він трохи знав розмовну японську, але палички не здолав.

— Чому ти зітхнула? — знову запитав він.

— Господи, просто так.

— Ні, скажи, чому, — наполягав він.

— Просто ти, ти весь час боїшся — то не бути найкращим, то бути покинутим, чи ще щось, і ніколи, ні на мить не буваєш вдячний. Ти найкращий випускник — тебе обрали виголошувати випускну промову. З наступного року ти навчатимешся у класному універі, безплатно. Може, ти й не суперобдарована дитина. Тим краще. Принаймні, ти вже не дитина. Або більше не мав би нею бути.

Колін жував. Він любив водорості, в які загортають роли: їхню пружність і ледь відчутний присмак океану.

— Ти не розумієш, — пояснив він.

Катріна поклала палички на свою соусницю з соєвим соусом і втупила в нього погляд, в якому було щось більше за фрустрацію.

— Чому ти завжди це кажеш?

— Бо це правда, — сказав він просто, і вона не зрозуміла. Це не заважало їй бути такою ж гарною, кумедною, фанаткою паличок. Та вона не розуміла: обдарування було невіддільне від Коліна, як слова від мови.

Після всіх прикрих взаємних звинувачень Колін боровся з бажанням запитати Катріну, чи вона його ще кохає, бо це була єдина річ, яку дівчина ненавиділа навіть більше за його «ти не розумієш». Він боровся, і боровся, і боровся. Сім секунд.

— Ти мене іще кохаєш?

— О Боже! Коліне! Будь ласка. Ми закінчили школу. Ми щасливі. Святкуймо!

— Ти боїшся це сказати?

— Я тебе кохаю.

Вона більше ніколи — ніколи — не скаже йому цих слів.

— А з суші можна зробити анаграму?

— І суш, — відповів він негайно.

— У «суш» три літери, а в суші — чотири, — сказала Катріна.

— Ні. «І суш». Слово «і» та слово «суш». Можливі й інші варіанти, та вони будуть граматично неправильні.

Вона усміхнулась.

— Ти колись втомлюєшся від моїх запитань?

— Ні-ні. Я ніколи не втомлююсь від того, що ти робиш, — сказав Колін. І хотів іще додати, що йому шкода, але він мусив це запитати, бо просто часом відчуває, що його зовсім, зовсім не розуміють, а іноді він хвилюється, коли після суперечки вона якийсь час не говорить, що кохає його. Та він стримався: — Хоч там як, мені подобається, що суші стали «і суш». Уяви ситуацію.

«Уяви ситуацію» — це була гра, яку вона вигадала: коли Колін добирав анаграми, Катріна вигадувала анаграмічну ситуацію.

— Добре, — сказала вона. — Добре, добре. Двоє врятувалися з корабля, який затонув. Їх багато днів носить у човні океаном без води та їжі. Один, геть виснажений, лежить горілиць на дні човна, заплющивши очі; другий сидить, скоцюрбившись, до нього спиною і крізь сльози вже майже безнадійно вдивляється в обрій. Раптом якась дрібна рибка, втікаючи від хижака, зависоко вистрибнула з води і впала просто на обличчя того, що лежить на дні човна. Він вгризається в неї зубами і каже «Суші!» Тієї ж миті другий бачить далеко берег і вигукує: «І суш!»

Обоє пирснули сміхом. Ще ніколи він так не кохав її, як тоді.

Пізніше, після того, як вони навшпиньки прокралися до Колінової кімнати, і він піднявся нагору сказати матінці, що він удома, не уточнюючи, що не сам, і вони пірнули в ліжко, і вона стягла з нього верх, а він — із неї, і вони цілувалися, доки в нього губи заніміли аж до кольок, вона запитала:

— Тобі справді сумно, що закінчилася школа?

— Не знаю. Неможливо дізнатися, чи було б моє життя кращим, коли б я пішов, наприклад до коледжу в десять років чи що. Ми тоді, ймовірно, не були б разом. І я б не познайомився з Гассаном. Чимало обдарованих дітей, які кряжать і кряжать, мов заведені, закінчують іще гірше, ніж я. Хоча з деяких виходять такі, як Джон Локк[21] або Моцарт. А в мене вже немає шансів на ранню геніальність.

— Коле, тобі сімнадцять років! — вона знову зітхнула. Вона багато зітхала, та це не могло означати щось погане, бо так добре було лежати в її обіймах, її голова у нього на плечі, він відводить з її обличчя м’яке біляве волосся, а опустивши очі, бачить бретельки її бузкового ліфчика.

— Утім, це як у байці про зайця і черепаху.[22] Я вчуся швидше за інших людей, але вони вчаться невпинно. Я уповільнився, і тепер вони наздоганяють. Я знаю, що мені сімнадцять. Але мій зеніт уже минув.

Вона засміялась.

— Серйозно. Є досліди про цю фігню. Зазвичай обдаровані діти сягають своєї вершини десь у дванадцять-тринадцять років. А я що зробив? Виграв у дебільному ігровому шоу рік тому? Оце і є мій вікопомний слід в історії людства?

Вона сіла, дивлячись на нього згори вниз, і знову зітхнула. Він згадав про інші її зітхання, солодкі, інакші, коли їхні тіла зливалися. Катріна довго