Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
Зрештою, Саша не витримала – купила малому черевики, начебто і недорого, але так ретельно розрахованого бюджету тепер до кінця відпустки точно не вистачало. Саша подзвонила Івану, попросила вислати сто доларів – виділити з коштів, відкладених на чорний день (існувала у них така недоторканна заначка).
Ранком наступного дня, перед тим, як поїхати до «Ощадбанку» за переказом, Саша разом із малим вирішила прогулятися знайомими місцями і зі здивуванням утнулася носом у великий паркан. Стежка, якою вона стільки разів ходила минулими роками, виявилася перекритою. Правда, в паркані існувала хвірточка, але не було схоже, щоб нею часто користувалися – на ній, наче символ заборони, висів великий накидний замок. Саша відійшла трохи далі від паркана і побачила, що там, углибині, на пагорбі, що тепер також став недоступним, виріс великий будинок із зеленим дахом. Якби вона йшла зараз сама, без сина, то могла б спробувати обійти новобудову і маєток або наплювати на все і перелізти через паркан, але з малим прогулянка мусила закінчитися прямо тут. Ну хто міг дати дозвіл будувати в заповідній зоні?! Яка прикрість!
– Загородили все! Багатії прокляті! Не пройти, не проїхати!
Вона озирнулася. По стежинці йшов чоловік років п’ятдесятип’яти, очевидно, що місцевий. Він вів за кермо велосипед із прив’язаною за раму косою, на багажнику стояв мішок.
– Хто ж це так вдало влаштувався? Тут же заповідна зона! Певне, начальник якийсь? – запитала Саша якомога більш лагідно. Вона знала, що місцеві люблять, коли до них звертаються лагідно. Та й хто не любить?
– Ха! Який там начальник! Депутат місцевий. Шарлатан, як і всі інші депуташки!
– А я думала, якесь київське або московське велике цабе.
– Московські начальники на березі моря будуються. А київські нам не начальники! – заявив чоловік, порівнявшись із Сашею і Філіпом. Від нього пахло свіжоскошеною травою і гірким противним потом. – Тепер обходь навколо три кілометри!
– А з якої він партії, цей депутат?
– З Партії легіонів, з якої ж ще?! У нас інших-то, вважай, і немає. Хіба що комуністи, так їх зовсім мало залишилось.
Косар так ненависно щиро гнівався на депутата і на ситуацію, що склалася в Криму із захопленням земель, що Саші стало цікаво попитати, чи ходить той на вибори, і взагалі, що думають люди з цього приводу? Чи не збираються якось впливати на ситуацію?
– Дядьку, а ви на вибори ходите? – зухвало запитала вона.
Косар озирнувся, подивився на Сашу і на малого, навіть, як їй здалося, посміхнувся:
– Звісно. А як же! Це ж майбутнє наших дітей та онуків. Голосую обов’язково!
– І за кого, якщо не секрет?
– Як це – за кого? За Партію легіонів, само собою! За кого ж іще?!
Саша як стояла, так ледь і не впала:
– Так вони ж вам землю перегородили! Ви ж самі тільки-но їх сварили?!
– Ну перегородили, так і що тепер? Нічого ж не зробиш. Якщо не вони перегородять, так інші. Хай краще ці. Зате вони за російську мову!
– А… – тільки і змогла промимрити вражена до глибини душі такою мотивацією Саша.
Додому поверталася пригнічена. Мало того, що прогулянка не вдалася, так ще і цей чоловік… Ну, от здавалося, як це все кореспондується поміж собою: пограбування Криму, загарбання землі, захоплення берегів моря, пляжів, заповідників – і російська мова? Мова наче індульгенція! «Хоча, – думала вона, – якщо взяти до уваги, а не брати не можливо, асортимент друкованих видань – газет, журналів, присутніх у місцевих кіосках, то нічого дивного насправді немає!» Дійсно, колись Саші закортіло купити місцеву пресу, і її накрив неймовірний жах: хоч на приватних розкладках, хоч у кіосках «Укрпошти» лежало стільки реально чорносотенних антиукраїнських дешевих газет, що приналежність Криму до України викликала великі питання. Тобто, якщо вони тут лежать і продаються, значить, їх же хтось купує і читає?
Асортимент книжок – в основному, художньої літератури та псевдоісторичних розвідок – пропонувався не менш одіозний: суцільні жидомасонські заколоти, англосакси на службі світової закуліси, крах «Проекту Україна», «Розколоті тризуби» і все таке інше, від чого волосся вставало дибки на всіх куточках тіла. «Чи є тут СБУ? Чи є взагалі в Україні Служба безпеки саме України?» – це були відповіді на які давно, точніше з 2010 року, як тільки на виборах переміг Хазяїн, звучали голосно, але безрезультатно.
Саме тут, у Криму, Саша і почала три роки тому свій індивідуальний похід проти Хазяїна, розпочала збір колекції маєтків нинішніх можновладців. Це сталося не через ненависть до можновладців і не через бажання розбурхати цю ненависть в інших людях, справа спочатку полягала лише в парканах. Так, у парканах, що зростали в Криму, наче гриби після дощу. Складалося таке враження, що півострів нарізав на салат ножем вправний кухар, буквально на очах земля, вода і каміння переставало бути доступним – і переходило в приватну власність. Ця анексія тривала ще з 1990-х, але саме зараз, після приходу до влади Хазяїна, набула епічних масштабів, коли ніщо вже не було перепоною.
Тоді, в серпні 2010-го, з самого ранку, залишивши Філіпка рідні, Саша з Іваном відправилися в похід на цілий день – хотіли потрапити з Бахчисарая пішки до печерних міст. Оглянувши Чуфут-Кале і вражаючу Іосафатову долину, вони рушили в бік Тепе-Кермену. На карті чітко були вказані стежинки, як правильно зауважив косар-прихильник Партії регіонів: вималюваний весь маршрут, але раптом, від самого початку – паркан, ворота, охорона, не пройти, не проїхати. Звісно, до печерних міст вони таки потрапили, але часу витратили занадто багато, та й настрій зіпсувався вкрай.
На зворотному шляху вони заїхали в одне з найулюбленіших своїх місць – мис Айя. І ось тут на них чекав вже зовсім неприємний сюрприз – розгорнуте будівництво. Масштаби майбутнього маєтку настільки вражали, що Саша навіть намагалася з’ясувати у місцевих мешканців, хто ж це будується такий зухвалий? Місцеві знизували плечима, відповідали, що нічого не знають, але поміж не промовистим «нічого не знаємо, нічого не чули, нічого не бачимо» все ж таки промайнуло, що, швидше за все, майбутній маєток належить сину Хазяїна – Дантисту. Відтоді Саша, коли
