Українська література » Сучасна проза » Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль

Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль

Читаємо онлайн Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
тому яскравий приклад.

Хазяїн нарешті дійшов до своїх улюблених пеньків, що стали знаменитими після репортажів по телебаченню, коли він, послухавшись Ганю, запустив у Міжріччя журналістів. Що смішного в тому, як він стрибав? Хазяїн щиро не розумів. Ну, стрибає людина по пеньках, це дуже корисна вправа для ніг і тулуба, і що смішного?! Він примірився до першого пенька і стрибнув, впевнено став на ноги, перегрупувався і безпомилково, задоволений власною вправністю, пострибав по пеньках далі.

«Конференція з європейцями, – думав він, – має відбутися за два місяці, в середині листопада. Чому вони такі недалекоглядні? Чому так беззастережно вірять в усе, що він їм обіцяє? У чому підступ? Як можна так жити?! Як вони взагалі з таким підходом до життя здобули свої статки, свої держави, міста, будинки, заводи, медицину, футбол та все інше?»

Весь досвід його власного життя говорив про те, що чесність – доля лохів, тобто простакуватих невдах, обдурити яких – законна справа будь-якого чоловіка, що себе поважає. Саме це він і збирався зробити – надурити всіх. І своїх, і чужих, за винятком, звісно, тих, хто все придумував і організовував. А потім…

Потім на нього очікувало життя в своє задоволення тут, у Міжріччі.

Тут він почувався вільно, начебто саме це місце природа і доля спеціально створили для нього. Що й не дивно – з перших відвідин стало зрозуміло, що саме тут мусить бути його житло, саме тут його місце під сонцем. Кінцевий пункт призначення. Та й сама історія Міжріччя говорила про це: першу резиденцію заснували тут на місці стародавнього Спасо-Преображенського монастиря. Як то кажуть, сам Бог велів – із страхом Хазяїна перед невідомим і нездоланним, жахом смерті, з його-то звичками літати на Афон і отримувати там чергові благословення від монахів! Тут святе, намолене місце, якого він буде вартий, коли виконає місію по з’єднанню двох братніх народів, тобто, вибачте, повернення частини народу, що заблукала, в рідний дім, до витоків. Монастир побудували ще в ХІІ сторіччі, а за радянських часів, само собою, знесли, зрівняли з землею; у 1935 році тут збудували перший комплекс відпочинку для керівників республіки, за незалежності комплекс, само собою, занепав. У 2002-му Хазяїн, коли став прем’єр-міністром, шляхом нехитрих і вдалих комбінацій зробив тут свою резиденцією, побудував будинок, а коли став президентом, то через підставні структури (спасибі братанам Збруєвим) приватизував 137 гектарів землі. Буквально за рік-півтора шаленими темпами на них виріс клубний будинок «Хонка» (його улюблене місце відпочинку), можна сказати, що головний палац, гостьовий будинок («будинок Путіна», як називає його Гусляков через те, що там побував сам Володимир Володимирович, якому Гусляков преклонявся наче божеству), дебаркадер «Галеон», спорткомплекс, спа-центр, гольф-клуб, яхт-клуб, гараж, де він розмістив свою улюблену колекцію автомобілів, зоопарк – там він особливо любив спостерігати за страусами, кінологічний центр, величезний парк зі штучними озерами, містки, скульптури і т. д. Куди там маєткам українських гетьманів, мільйонерів або секретарів Центрального Комітету Комуністичної партії, він «зробив» їх усіх! Сам Рокфеллер міг би позаздрити! І якщо він мав колись віддати країну в управління комусь іншому, то ці 137 гектарів будуть тільки його приватною країною, яку він нікому ніколи не віддасть. Він заслужував на такий приз, без сумніву.

Єдина проблема, що стояла перед ним: коли цим всім користатися? Коли грати в гольф? Насолоджуватися поїздками на автомобілях? Милуватися страусами? Їздити на полювання в Заповідник? На все це потрібен час, а час йшов на управління країною, точніше на підготовку передачі території під управління. Він планував відійти від справ після виграних виборів 2015 року – зробити прем’єр-міністром сина, а самому зайнятися, нарешті, впритул кабанами, страусами і тією, хто приходить тепер до нього вечорами у ліжко. Так сталося, що тепер з дружиною – тихою, вірною, безшумною жінкою – вони жили порізно. Син виріс, тесть помер, а більше їх, кінець кінцем, нічого і не пов’язувало, хоча ставився він до своєї жінки з повагою, проте, і повага мала свої кордони, бо він мав свої бажання, і гадки не мав, щоб їх стримувати. За усіма ознаками Хазяїн ставав дуже особливою людиною, можна сказати, історичною постаттю. І якщо вічність була йому гарантована, то, значить, і саме життя потрібно прожити на повну, як і годиться постаті історичній.

Інколи він з сумом відчував себе самотнім і винуватим перед сином і дружиною, тож вирішив, що мусить якось загладити провину перед ними. А що може бути найкращим подарунком для матері? Саме так – бачити своє дитя успішним і щасливим. Таким він і зробить його – першою людиною в країні, а сам залишить за собою роль верховного судді, до якого будуть приїздити або за особливими порадами, або за вирішенням складних розбіжностей. Тут їхні інтереси збігалися повністю, кожен отримував те, що хотів і на що заслуговував.

Хазяїн набрав по мобільному сина:

– Ти коли зможеш заїхати? Літак о шостій сідає? Чекатиму! – поклав слухавку в кишеню і рушив до Хонки. (А коли йшов, з посмішкою згадав, як заклякли від здивування і народні депутати, і судді, і члени Центральної виборчої комісії, коли він під час інавгурації, замість повернути посвідчення президента, засунув документ у внутрішню кишеню.)

6

На роботу в перший день після відпустки Саша прийшла у футболці з оригінальним принтом: трафарет Хазяїна з червоною крапкою посеред лоба. Автори трафарету – два зовсім молоді хлопця – отримали за цей малюнок по кілька років в’язниці, тож Саша вирішила, що треба їх якось підтримати, хоча б таким чином. Олексій Петрович, начальник юридичної контори «Коротенко і К», спочатку не звернув уваги на її зовнішній вигляд – насправді вони мали купу роботи, але потім, очевидно, за підказкою секретарки Олени Янівни, яка не дуже любила Сашу, зняв окуляри і нарешті покликав на розмову.

– Сашо, – сказав, як завжди, розважливо. – Ти ж знаєш, я цього… – Начальник мляво помахав у бік трафарету Хазяїна рукою, – урку сам терпіти не можу. Але ми на роботі, тож, будь ласка…

– Не можна на роботі так ходити? – уточнила Саша.

– Ну, по-перше, незалежно від малюнків на футболці, у нас існує певний дрес-код. Він досить демократичний, як на мене, тож варто його дотримуватися. Маємо солідних клієнтів… ну, ти сама розумієш…

– Так, ясно, – Саша кивнула головою. – А от…

– …але справа не тільки в роботі. Я дуже, чисто по-товариськи, не рекомендую тобі носити цю футболку деінде.

– Чому? – здивувалася Саша.

– Задля безпеки, – Олексій Петрович постукав пальцями по дереву стола. – Повір

Відгуки про книгу Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: