І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Доню, поговори!.. Поговори з Федьком!.. Якщо нас не жаліє, то хай хоч над собою ізглянеться. Повернуться ж справжні власті — не минути йому шибениці!
Федько приходив додому пізно ввечері — ночувати. Тато із ним не розмовляв — відразу ж замикався у себе в кімнаті, глухо бухикав, але братові, здається, те мало боліло. Вривався до хати веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтівку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукаві, голосно командував:
— Мамо, давайте щось їсти!
Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками:
— Тс-с-с, бузувіре!.. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку!
— Все ще кашляють?— питав Федір. — Треба б їм лікуватись.
— Та вже ж долікував рідний синок — хоч зараз у могилу, — казала докірливо мама, подаючи на стіл.
Федько на те нічого не відповідав. Жадібно, по-вовчому ворушачи щелепами, їв борщ, обгризав маслаки, аж тріщало в хаті.
— Зуби поламаєш, дурний!— жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом і жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хіба ж тепер далеко до біди! Все пішло шкереберть, все переплуталося на білому світі, уже й не розбереш, де спід, а де верх.
— Нічого, мамо, наші зуби не так легко зламати!— весело втішає її син. Зводиться, високий та ставний, граючи м’язами, поблискуючи циганськими очима, пригортає матір до широких грудей: — Ми з вами, мамо, ще трусонемо світовою буржуазією!
— Пусти, шалапутний!— виривається сердито мама, замахується на сина ганчіркою. — І за які такі гріхи послав нам Господь оцього баламута? — скаржиться вона, а Таня не зводить із брата наляканих очей.
Бо він здається їй чужим та незрозумілим. Його наче підмінили відтоді, як вони востаннє бачилися. Щось нове, доросле і мужнє, з’явилося в ньому, і Таня зараз не відважилася б отак як колись покласти йому на голову долоню, притулитись до нього щокою. Від нього так і віяло отими зборищами, демонстраціями, мітингами, що в них закрутилась знавісніла від волі Росія.
Іноді брат приходив не сам — приводив з собою ще й друзів. Переважно це були такі ж молоді, як і він, хлопці, здебільшого ремісники — вся ота містечкова біднота, що зроду-віку гнулася від зорі до зорі по своїх халупах над виснажливою одноманітною роботою, а по неділях та святах пропивала з себе останню сорочку — забувалася в п’янім чаду. Ще рік чи два тому вони наважилися б зайти до них хіба що тільки з чорного входу, та й то на кухню, тепер же увалювалися до світлиці, разом із Федором, господарями сідали до столу, сперечалися й кричали, не зважаючи на татів роздратований кашель, що рвав йому груди.
Бо тепер вони не боялися ні Бога, ні чорта. Раз вирвавшись із отих задушливих, напоєних смородом та голодним відчаєм нір, упившись чистим повітрям та ясним сонцем, сп’янівши від простору, святкового маяння прапорів, мітингових промов та революційних пісень, вони повнилися тією весняною несамовитою силою, що не знає собі перешкод, яка мчить пробоєм, незважаючи на поразки і жертви, руйнує всі греблі й загати, хоч би якими високими та міцними вони були.
Вихідці з одвічних сутінок, вони не задовольнилися б тепер і сотнями сонць, жителі вузеньких вуличок та тупих коротких завулків, вони мислили нині лише всесвітніми масштабами, і якийсь Іван чи Микола, з сухарем в одній кишені й обоймою патронів у другій, у вітрами підбитій шинельці, в черевиках, що трималися на чесному слові, пер проти всього світу, затиснувши в руках гвинтівку, і до нього не підступайся із меншим, аніж світова революція.
Все для них було вирішене, все пізнане, раз і назавжди, з такою наївною і геніальною водночас простотою, що культурній, високоцивілізованій, оміщаненій Європі лишалося тільки дивуватися, жахатись, захоплюватись і молити своїх захирілих божків, щоб отим божевільним і справді не вдалося роздмухати «пожар міровой».
Отакі були Федькові знайомі, що приходили разом із ним «заморити черв’яка», наводячи на маму й сестер тиху паніку.
Але, окрім цих небажаних та незваних гостей, появлялися в їхній хаті й інші гості, яким були раді і тато, і мама, і Таня.
Майже щотижня навідувався Віталій. Приїздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи віжки: наймит його, збаламучений революцією, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришів.
Дівер заїжджав прямо на подвір’я, зіскакував на сніг — високий, ставний, вродливий, більше схожий на офіцера, аніж на священника, сам розпрягав коня, заводив до стайні.
— Ми б уже, Віталію, самі, — бідкалася мама, метушачись коло шанованого гостя. — Ви б уже йшли прямо до хати.
— Нічого, мамо, ви не турбуйтеся, — відповідав весело зять. — Ось кінь трохи охолоне, а потім Таня напоїть його, а тоді вже й підемо до хати... Ну, як тато?
— Ой, погано йому, сердезі, погано... — починала свою тужливу пісеньку мама, Таня ж хапала відро і вітром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися діверові.
Обледенілий зруб горів проти сонця, наче велетенський діамант. Весело скрипів журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвеніла, стікаючи з повного відра, вода, так наче вона на льоту замерзала і падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками. Таня швидко перебирала руками по гладкій, відполірованій тисячами долонь деревині, перехилившись, хапала за мокру дужку відро, бігла до стайні.
— Вже... принесла... — видихає вона, сяючи на гостя радісними очима.
— Чого ж ти отак бігла, шалапутна! — докоряє їй мама. — Влетіла, як той вітер, у мене аж серце з переляку зайшлося!
— А вам, Таню, кланялися.
— Хто?
— Оксен.
Наморщивши лоба, Таня намагається пригадати, де вона чула це ім’я.
— А пам’ятаєте, як ви влітку їздили в Яреськи?.. Сусіда свого — пам’ятаєте?
Аж тепер пригадує Таня ласкаво-уважні очі, тихий голос, пшеничні вуса.
— Чомусь він став часто вас ізгадувати, — каже далі лукаво дівер. — Як зустрінемось, так і питає про оту гарну панночку, що сиділа з ним поруч.
Тут уже зацікавлюється й мама. Починає допитуватися, хто він такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, і Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленіє вже так, що хоч багаття об неї розпалюй...
Оцю свою здатність червоніти до сліз Таня дуже ненавиділа і не менш мучилась нею. Ще в дитинстві Федько не раз доводив її до плачу. Коли йому було нудно, він завжди приставав до сестри: «Таню, почервоній!»
І Таня відразу ж починала червоніти. Займалися щоки, червона фарба розтікалася по обличчю, хлюпала аж на шию, їй здавалося, що в неї вже червоніють і спина, і руки, а клятий Федько все чіпляється до неї: «Дужче, Таню! Дужче!»
Тоді Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а він із сатанинським реготом утікав від сестри...
Відвернувшись од дівера, Таня вийшла надвір. Настрій її був геть зіпсований. І чого він пристає до
