І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
баришні впивалися кожним його словом, статечні хазяї-хуторяни, залишаючи церкву, гомоніли поміж собою схвально, що новий батюшка хоч куди, жаль тільки, що такий молодий. І відразу ж втішалися думкою, що і його не мине чаша сія: пройдуть роки — постаріє.
І навіть біднота наверталася серцем до батюшки: уважний та ласкавий, він не мине жодної нагоди, щоб провідати обійдених долею своїх парафіян. Допомогти в біді. Утішити в горі. «Ей, Петре, не грішіть проти Бога! Бог у вас узяв, Бог вам і дасть. Не все те, що здається нам добром, є насправді добро, і не все зле є насправді злом. Вам здається, що ви біднішаєте, а ви багатієте духовним багатством. Ви бідкаєтесь, шо вас їдять злидні, а що таке злидні в нашому скороминущому житті проти вічного блаженства в раю?» — «А так, батюшко, так!» — розчулено притакує Петро, не тому, звичайно, що батюшка, прощаючись, кине: «Пошліть уже свою жінку до матушки, хай насипле півмішка борошна».
Тож тато не може нахвалитись своїм зятем, мама не знає, де його й посадити, коли він приїжджає в гості, молода матушка не зводить із нього очей, а сама Таня вже більш-менш байдужа до нього.
Боялася навіть сама перед собою зізнатись, що колись була закохана в нього. Це — її таємниця, її солодкий гріх, що понесе із собою в могилу. Навіть самому Богові не посміла б зізнатися в цьому. Була певна, що ніхто ніколи не довідається про те, бо кому б тоді могло спасти на думку, що оця «шльонка» з великим недозрілим ротом, з довгими руками й незграбною постаттю підлітка зважиться на зовсім-зовсім доросле почуття?
Тепер же вона майже доросла. Має сімнадцятий рік, легеньке ластовиннячко на трохи кирпатому носі й Олега. Ластовиння їй завдає прикрощів, але мама каже, що, гляди, воно ще, мабуть, і вирихтується з літами в люди. Отже, Таня може бути задоволеною і сміливо чекати того часу, коли вона стане дорослою. Зовсім-зовсім дорослою. Вона тоді одягне чорну довгу сукню, укладе важку косу — точнісінько так, як укладає її старша сестра, щоб голівка здавалась маленькою, а коса — важкою та пишною, натягне білі нитяні рукавички і пройдеться головною вулицею Хоролівки.
«А чия то пішла?»
«Та то ж молодша дочка священника Світличного! Ви хіба не впізнали?»
«Та де ж таку красуню впізнати!»
«Е, не кажіть! Що красива, а що й розумна: закінчила єпархіальне училище в Полтаві і оце приїхала до нас учителювати».
«Учителювати! Те-те-те... Отака молода і вже вчителька!..»
Таня аж мліє, слухаючи оті уявні голоси. Променіє очима, малює картини — одна принадніша від іншої, аж доки мама застає її за отим заняттям.
— Та чи ти, дочко, сказилася, чи тебе хто наврочив? Дивись мені, що воно робить: сіло й сидить, як той статуй! А мак хто за тебе потре? На шулики ж перша миску підставиш!
Відігнавши спокусливі мрії, Таня притьмом береться за мак: де ще та сукня, і рукавички, і парасолька, а мама — поруч і вже он зирить за віником. Тож, вхопивши качалку та затиснувши величезну макітру, вона починає запопадливо терти мак. Так запопадливо, що макітра не витримує та й розсідається в неї поміж колінами.
Плакали шулики, плакала й Таня. І зовсім не від легкого маминого віника, а від чогось іншого, що накотило на неї, здавило за горло. А може, ще й від того, що мама ніяк не хоче зрозуміти її і вже утішає, притискаючи доччину голову до м’яких теплих грудей:
— Та годі тобі, доню, так побиватися! Підемо ось на базар та купимо ще більшу макітру.
Що відповісти на отакі мамині слова? Хіба що всміхнутися крізь сльози та нищечком пожаліти маму, що давно вже, зістарівшись, забула про дівочі безпричинні плачі.
Повертаючись із зимових канікул, повезла Тетяна в училище нарум’янені морозами щоки, невгамовний апетит і тугу по рідному дому. Та ще надію на зустріч з Олегом.
Надія ця — крихка і тоненька, як крижинка на маленькому придорожньому озерці під час перших осінніх заморозків. Високі ботинки класної дами відразу ж трощать її, жорстоко й безжалісно: революція нічого не змінила в училищі, «шльонки» лишилися «шльонками», отже, якщо й виходитимуть вони до міста, то тільки в колоні, тільки парами, тільки під недремним поглядом своїх виховательок.
— А поки що пройдемось до церкви та помолимось, діти, за здравіє Тимчасового уряду і нашого славного воїнства, що кує перемогу над ворогом. Іще хочу звернути увагу учениці Світличної на те, що вона в останній час стала дуже неуважна на уроках. Про щось собі думає, не слухаючи вчителів, а коли її спитають — відповідає не до ладу або ще гірше — не відповідає зовсім. Чи учениці Світличній, може, набридло вчитися? — запитує в’їдливо класна дама. — Може, вона вважає себе за дорослу для того, щоб сидіти за партою? Може, їй більше до вподоби читати такі ось писульки?
Тут класна дама розгортає книжку, що тримала досі в руках, і двома пальцями бере розпечатаний конверт. Бере так обережно, з такою бридливою гримасою на висохлому анемічному лиці, наче то не конверт, а якась огидна тварина.
— Вам знайомий оцей почерк, ученице Світлична?
Кров бухає Тетяні в голову, туманить їй очі: на конверті Олеговою рукою виведене її ім’я.
— Чого ж ви мовчите?
Тетяна безпорадно оглядається. Десятки пар молодих, сповнених неприхованої цікавості очей так і впиваються в неї.
— Ви сюди дивіться, сюди! — наказує сердито класна дама і тикає конвертом їй прямо в обличчя. — Впізнаєте цей почерк?
— Не впізнаю, — ледь ворушить Таня вустами.
— Що?.. Відповідайте голосніше, учениця Світлична!
— Не впізнаю.
— Голосніше!
— Не впізнаю! — кричить Таня, переповнена розпачем, і класна дама більше не сікається до неї. Вона тільки вкладає конверт назад до книги, сухо наказує:
— Сьогодні в мене немає часу далі з вами розмовляти. Поговоримо завтра. А ви тим часом подумайте, може, пригадаєте, хто написав вам оце.
Вночі тихенько плакала Тетяна, ввіткнувшись обличчям в подушку.
Не могла простити собі отих двох слів, що прокричала на вимогу класної дами. Вона зреклася ними Олега точнісінько так, як зрікся колись Петро Ісуса Христа: «Істинно кажу тобі, що ще не встигне проспівати півень, як ти тричі зречешся мене...»
Вона теж тричі зреклася Олега. І Бог їй цього не простить.
Знала напевно, що він відверне Олегове серце за отаку чорну зраду, кине камінь між ними, розіб’є їх вогнем, розіллє водою.
А ще плакала Таня від того,
