І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Помолившись, батьки лягли спати. Але ще довго доносився до Тані їх занепокоєний шепіт, лунало братове ім’я...

Єпархіальне училище Таня закінчила достроково: на рік раніше. Їхнє розмірене, розліноване життя вперше сколихнула лютнева революція. Про це дізналися вони, училищні затворниці, від начальниці, дізналися далеко пізніше, коли навіть сюди, за високі монастирські мури, почали прориватися тривожні чутки і вже не можна було їх промовчати.

Старшокласниць зібрали в завжди холодному залі з високою стелею, з великим портретом царя, зображеним на повний зріст, в мундирі полковника російської армії. Обличчя Миколи II було якесь невдоволене, він з докором дивився на принишклих «шльонок», що прийшли в актовий зал, — тим більше вразило дівчат незвичайно розгублене, обм’якле лице їхньої начальниці, що стояла в глухому строгому платті із золотим хрестиком на чорній муаровій стрічці. Поруч із нею тупцяв не менш розгублений ієрей Олексій, їхній духівник, золотого серця людина. Старенький, із сивою борідкою та тоненькою кіскою, що стирчала, як мишачий хвостик, він безпорадно блимав світлими, як у дитини, очима, поглядаючи на своїх духовних дітей.

Ось начальниця вузькою рукою смикнула за хрестик, нервово ворухнула губами, і сотня очей впилася в неї.

— Діди...— начальниця конвульсивно посмикала головою, немов визволяючись з невидимої петлі, спробувала поправити себе, але ніяк не могла вимовити літери «т». — Діди... злі й темні сили примусили помазаника Божого зректися престолу... В найтяжчі дні для Росії, коли наше славне... христове воїнство виборює на фронтах перемогу... в найтяжчі ці дні прислужники диявола піднесли руку на імператора... Помолимося за многолєтіє дому Романових, діди...

«Шльонки» дружно впали на коліна. Були не так приголомшені звісткою, як тим, що їх начальниця вже плакала, навіть не криючи сліз.

Потім Таня думала, їй було страшно. Змалку звикла бачити царя поруч із Богом. «З Богом — на небі, з царем — на землі», — казав часто тато. Уявляла царя: на золотому троні, з державою та скіпетром у руках, що, прислухаючись до Божого гласу, вершить людські долі, а разом і її, Танину, маленьку дольку. Все, що на землі було добре, — те все йшло від царя. Все зле — від його ворогів. Від отих «унутрішніх» ворогів, що так і дивляться, як би тільки посіяти «смуту», порушити спокій і лад.

Інакше не могло й бути. Адже цар — це земне втілення Бога, а Бог теж бореться з силами зла, заганяючи царя тьми в самісіньке пекло.

І ось цар зрікся престолу. Випустив із рук державу й скіпетр, зліз із високого трону — покинув своїх дітей напризволяще. Як же вони тепер житимуть без нього? Хто за ними дбатиме? Хто порятує їх од загибелі й «смути»?

Та найбільше непокоїла Таню доля царевича Олексія. Колись приходив у її мрії королевичем із казок: на баскому коні із золотою вуздечкою, з мечем у руці та луком за спиною, добрим красенем, надією всіх скривджених долею попелюшок. Тепер його теж, мабуть, зсадили з коня, відібрали золоті шати — не мчатиме більше царевич дрімучими лісами, глибокими ярами прямо в Танине серце.

Їх відразу ж відпустили на зимові канікули. Вдома теж немов когось поховали: щось нове, незрозуміле, тривожне носилося в повітрі. Тато не знаходив собі місця, ходив нервово по кімнатах, бубонів одне й те ж:

— Пропала Росія!.. Загинула Росія!..— І ще більше горбився.

Мама ще з більшим заповзяттям поралася по господарству, ткацьким човником снувала від комори до хати, від столу до печі, що гоготіла, ненажерно роззявляючи червону пащеку. Федько день і ніч пропадав десь у місті. Він схуд, почорнів, став ще затятішим і часто сперечався з татом. Сестри замикалися кожна з своїм. А Тетяна носилася з Олегом.

Думала про нього і вдень і вночі, ревниво ховала від рідних його похапливі листівки і майже щодня писала йому у Полтаву, в медичне училище, довжелезні листи. В них було все: і дрібні щоденні новини, що приходили в попівську родину, й розповіді про цікаві книжки та ковзання на Хоролі, про сильнющі морози й високі замети — в них була Таня. Вся її душа, ще наївна й щира, з широко розплющеними очима, що сподіваються від життя самих тільки радісних подій, самих тільки сонячних днів.

Під час зимових канікул їх провідав дівер — чоловік найстаршої сестри. Приїхав усього на один день, більше лишатись не міг: молода матушка боялася відпускати його надовго з дому самого.

Дівер уніс часточку спокою в настрахану родину священника. Хай тато не дуже побивається за онімеченим царком. Хіба їм не було відомо, що витворялося при царському дворі в останні роки? Чи не був над ними фактичним царем Распутін — п’яний мужик, безбожник, живе втілення диявола? А хіба тато не знають, що робилося на фронтах, до чого йшлося? Чи вам хотілося б, щоб замість православних соборів на російській землі стирчали богопротивні кірхи, щоб лютеранські та католицькі попи відвертали паству від лона православної церкви!

Тато, переляканий, хреститься. Свят, свят, свят, що ви таке кажете, Віталію (з поваги до академічної освіти тато ніколи не звертався до зятя на «ти»). Та хто б же цього хотів!..

А саме до цього і йшлося, — вів своє зять. Хіба тато не чули, що цар під впливом цариці збирався замиритись із кайзером, віддавши йому половину Малоросії та балтійські всі землі? То нехай же тато не проклинають, а молять Бога за тих рішучих синів нашої многострадної Росії, що захистили її від жахливої долі!

— Але як же без царя? — не піддається ще тато — Як будемо жити без пастиря?

— А як в інших країнах живуть? — спитав і собі зять з ледь помітною усмішкою з отакої татової наївності.

— Ну, то ж безбожники! — відмахнувся тато.— Жабоїди...

— Цар буде, — втішав тата Віталій.— Дім Романових віджив себе, але це не значить, що Росія лишиться без царя. Російський народ вихований в дусі царизму, він не може жити без пастиря. Хіба після того, як зник рід Іоанна Грозного, лишився порожнім російський престол? Нова свіжа кров ввіллється в Росію з новою династією, сильна воля і тверда рука візьме владу над нами. Нового Петра чекає змучена наша Росія.

— Ну, дай Боже, дай Боже! — світлішає обличчям тато. — Спасибі вам, Віталію, втішили старого. А то як подивишся та послухаєш — волосся на голові ворушиться. Всі тільки й кричать: «Свобода! Свобода!» А з чим її їсти — ніхто толком не знає.

— То все перебродить. Все стане на місце.

Дорогий гість поїхав надвечір, тато трохи заспокоївся. Він дуже шанував свого високоосвіченого зятя, схилявся перед його авторитетом. Зять мав ясний розум і тверді погляди на життя. Закінчив духовну академію одним із перших, а от, бач, не схотів постригтися в монахи, відразу ступити на блискучу доріжку, що веде до високого церковного сану. Висловив тверде бажання повернутися на Полтавщину, в село: освічені пастори там потрібніші, ніж у пишних петербурзьких храмах. Посів парафію