Українська література » Сучасна проза » І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Читаємо онлайн І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
плачуть, кричать, затуляючись від нагаїв, а перелякана Таня ніяк не може зняти ботинок із ковзаном: смикнула зопалу шнурок, затягла у тугий вузлик — хоч зубами гризи! Олег опустився біля неї на коліно, пробує розв’язати, швидко каже:

— Таню, не бійтесь... Таню, не бійтесь... — хоч у самого побіліли губи і тремтять неслухняно пальці.

— Бейтє вон тєх, што на коньках!.. Ані скажут!..

Рвучи копитами кригу, до них підлетіли два вершники. Один із них замахнувся нагаем — блиснув золотим погоном в Танині перелякані очі.

— Где бєглєц?

«Зараз ударить», — подумала Таня, але навіть не спробувала прикрити голову руками. Як заворожена, дивилася на чорну гадюку, що звивалася прямо над нею, ворушила роздвоєним кінчиком. І такою юною безборонністю віяло від її невеликої постаті, шо вершник раптом засміявся, махнув рукою, опустив нагай на круп коня — помчав до своїх товаришів, які все іще вибивали з молодиць пилюку, не шкодуючи сил.

Чи то котрась із молодиць не витримала — сказала, чи вони самі здогадалися, побачивши шинель, що лежала на кризі, розпластавши поли, тільки згодом уже виволокли отого чоловіка з очерету, кинули прямо на лід, оточили хекаючою розлюченою стіною, замиготіли чорними нагаями.

— Вб’ють!.. Вони його вб’ють!..

Таня дивиться безпорадно на розгубленого Олега, очі її повні сліз, вона вся тремтить, притискає щосили до грудей білу муфту.

Та ось солдати розступилися, відкривши прикуте до криги, нагаями пошматоване тіло.

— Готов?

— Нє, єщо дишіт.

— Живуч большевік!

— Прістрєліть?

— Пускай так подихаєт.

Зіскочили на коней, махнули нагаями, гикнули — помчали до міста, висікаючи з криги блакитні холодні іскри. Молодиці куріпками збіглися до непорушного тіла, мимоволі підійшла й Таня: якась сила штовхала її в спину, і вона не могла опиратися їй. Всі молодиці вороже подивилися на неї, так наче вона, Таня, видала оцього чоловіка, а одна із них суворо сказала:

— Вам чого тут, панночко, треба?

— Могла б я... чимось допомогти? — пробелькотіла Таня, відчуваючи, що вона от-от розплачеться.

— Досить, допомогли! Ідіть та катайтеся собі з паничем, а тут вам робити нічого!

Опустивши голову, Таня побитою тінню відійшла від молодиць. Світ раптом померкнув, куди б вона не дивилася, скрізь бачила страшну покривавлену спину отого чоловіка, що непорушно лежав на льоду.

Іще відчувала гостру самотність. І недоречність оцього ковзання. Не уявляла себе вже снігуронькою, боялася зустрітись очима з Олегом, прочитати в них осуд.

Прийшовши додому, тихенько забралася в буфет, святу святих її мами, дістала найбільшу банку варення, потайки винесла в сіни. Хай тільки трохи стемніє, вона віднесе це варення отому чоловікові, що його впізнала відразу, як тільки він вибіг на річку. Варення малинове, мама завжди причащала ним Таню, коли та хворіла.

Біле воїнство протрималося в Хоролівці недовго. Весь цей час Таня не виходила в місто: там посеред майдану повісили комітетників, їх замерзлі тіла погойдувалися на страшній колисці і вдень і вночі, порошилися снігом розхристані груди. Мама бідкалася за Федьком, Таня ж таємниче помовчувала: ще в першу ніч, коли прийшли білі, вона допомогла братові врятуватись від смерті.

Було це так.

До них стали постоєм два офіцери — молоді, веселі, голосисті, як півні. Заїхали на баских конях, тато показав їм на стайню, а коли офіцери завели туди коней, запросив гостинно до хати:

— Заходьте до господи, гостями дорогими будете!.. А ти, Таню, візьми відро і напоїш потім їхніх коней.

Один з офіцерів галантно запротестував: як вони можуть дозволити, щоб така гарненька панночка трудила свої білі ручки!.. Однак Таня мовчки пройшла мимо, ображено стуливши губи: перед очима її все ще звивалися оті страшні нагаї.

Витягла відро води, занесла до стайні. І хоч офіцерські коні потяглися до неї мордами, вона обійшла їх, підставила відро Васьці.

— Таню!

Гарячий шепіт упав на неї прямісінько з неба. Таня ойкнула, впустила відро, облила собі й Васьці ноги.

— Таню, не бійся, це я.

Федько виглядав до неї з горища, як домовик. Весь у сіні, трусить пилюкою — заривався, видно, на самісіньке дно.

— Таню, де вони?

— В хату пішли, — ледь ворушачи губами, відповіла Таня. — Тато їх запросили.

— Запросили? Дорожчі, значить, від рідного сина!

Ображений усміх кривить Федькові вуста, недобрими вогниками спалахують очі. Він хапається за бантину, дригаючи довгими ногами, повисає на ній, потім спритно стрибає на землю.

— Що ти робиш, божевільний! — жахається Таня, — Адже можуть зайти!

— Не зайдуть... їхні коні?

— А то чиї!

— Гарні коні.

Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.

— Ти що думаєш робити?

— Нічого, — загадково посміхається Федько. — Полізу ще на горище — погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та гляди, — дома ні слова!

Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.

Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:

— Федю!.. Федю!..

Брат котом зіскочив додолу.

— Ти чого так довго возилася? — спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.

— Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень...

— Молебень?.. Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!

У темряві Таня не побачила — здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:

— А зараз що вони роблять?

— Полягали спати.

— То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню... — Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: — Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня... Виведеш?

— Виведу, — покірно погоджується Таня. — Ваську?

— Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуєш?

— Чую, — відповідає Таня і вже мало не плаче.

— Ти чого? — помічає оті невидимі сльози брат. — Боїшся?

— Боюся, — чесно признається сестра. — І... і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.

— Не заберуть.

— Заберуть.

— То кого тобі жалкіше — Ваську чи брата? — спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:

— Я виведу коня тобі, Федю!

— Та не зараз, а як зовсім стемніє, — охолоджує її брат. — Я за ворітьми тебе чекатиму. А як я поїду, то ти й цих випусти на подвір’я... І ворота не зачиняй... Нехай думають, що вони самі вийшли... Чуєш?

— Чую, Федю.

Ледве діждавшись, поки зовсім стемніло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зійшла з ганку, оглянулась, прислухалась: ніде ні душі.

Надворі — морозно й тихо. Сонне містечко заривалося

Відгуки про книгу І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: