І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Це літо принесло Тані чимало радості і ще більше печалі. Радості — напочатку, печалі — наприкінці.

Майже щодня зустрічалася з Олегом. Не могла, здається, й дихнути без нього. Він оволодів усіма її думками, так владно виповнив її маленьке життя, що там уже ні для чого більше не лишалося місця.

Думала лише про Олега, марила ним і вдень і вночі, не могла навіть читати книжки, бо з кожної сторінки дивився на неї Олег, чаклував ласкавими очима, сповнював радісним трепетом. Коли б мала подругу, ділилася б з нею своїм простеньким, як пташина пісенька, щастячком. Коли б не побоювалася брата, розповіла б йому все, не потаїла б нічого, бо й так уся істота її аж кричала про Олега.

Або ще, якби вона мала фарбу й палітру. Туго нап’яте дзвінке полотно, щедро освітлене сонцем. Найбільший пензель з густою великою щіточкою, щоб ним можна було черпати, щедро та необачливо. І тільки яскраві, тільки чистих тонів фарби. Жовтогарячі, срібні, малинові, золоті, сині, блакитні...

Це була б незвичайна картина, якої ще ніхто не бачив. Ні дерева, ні річка, ні земля чи небо, навіть не квіти, птахи чи люди, а лише фарби. Торжество фарб. Переможне горіння святкових кольорів, весільний танець найрадісніших відтінків. Небаченої краси візерунок, якому не було початку й не буде кінця.

І кожна з тих барв була б омузичена. Тендітними дзвониками озивалася б золота й срібна, скрипковими струнами співали б синя й блакитна, соковитим всепоглинаючим дзвоном котилася б з кінця в кінець малинова барва.

Отакою була б ця незвичайна картина, що її написала б Таня, якби мала палітру, пензель і нап’яте на величезний мольберт полотно.

Та картина простояла б недоторканою майже до осені. А потім на неї почали б лягати все похмуріші тіні.

Татові ставало все гірше й гірше. Він уже майже не виходив з кімнати. Лежав на широкому дубовому ліжкові, на цілій горі подушок і перин, що наче пухли, смокчучи татове тіло, а тато з кожним днем пірнав у них все глибше й глибше — танув на очах. Важко дихав, важко поводив очима. Все просив, щоб відчиняли вікна, сердився, коли ставали навпроти світла:

— Не затуляй повітря! О, Господи, і померти спокійно не дадуть!

В такі хвилини голос у тата ставав тоненький та жалісний, як у хворої дитини.

Тані хвороба татова здавалася жовтою кішкою, худющою, злою, з палаючими нещадно очима. Вона душить тата, як мишку, запускає йому під шкіру гострі пазурі — грається перед тим, як із’їсти. Іноді випустить, відскочить, приляже, припавши до підлоги напруженим тілом, постукуючи нетерпляче хвостом.

І тоді тато почина бадьоритися. Не помічає ні отих пазурів, що впинаються нетерпляче в підлогу, ні хижих зіниць. Го-го, він ще поживе на білім світі! Уже хвороба проходить, уже йдеться на поправку! Хіба він не кашляє сьогодні набагато менше, ніж, скажімо, вчора? І зовсім цю ніч не потів. А подивіться, скільки він сьогодні з’їв бульйону! І то з яким апетитом!

І мама, й діти — всі притакують на жалісну його похвальбу. Вони й самі охоче вірять отій казочці, що зривається з татових уст. Може, й справді лиха хвороба відступилася від нього? Може, сталося чудо, й за кілька днів тато зовсім одужає, піде правити службу Божу, де без нього, як розказував церковний староста, все валиться з рук.

— Поправляйтесь, батюшко, та приходьте скоріше до церкви. Бо той новий батюшка скоро гопака танцюватиме замість служби Божої, прости мене, Господи, грішного!

Отож усі починають вірити в те, що татові йде на видужання, і в дім наче вливається сонце. Тато спинається на тонкі, наче сірничинки, ноги, обпираючись об Танине або мамине плече, виходить на двір. Відразу ж сідає на стілець, підставляє під сонце прозоре, наче з воску виліплене, обличчя, жадібно обводить вирослими за час хвороби очима двір, будови на ньому, сусідські хати, що позирають цікавими вікнами з-за високих плотів. В такі хвилини Тані здається, що тато хоче глянути кудись далі, аніж може сягнути людський зір. Тато немов поривався в оті безмежні лани, що вгадувалися за хатами, навіть сади доносили ледь чутний шерхіт достиглих хлібів, прохолоду ярів та байраків, запах густих конопель, віддалений виспів сталі під мантачками перших косариків. Може, тато бачить уже себе на легеньких бігунцях, а мимо пропливають лани, рясніють чоловіки та жінки, що вийшли збирати насущний свій хліб та й вимахують серпами і косами? А може, мандрує понад Хоролом, обіймаючи зором і річку, і луки, і густий верболіз, і далекі дубові гаї, що вписалися в обрій зеленими плямами, і білі хмаринки на небесному тлі, — усю божу красу, створену на радість людині, яку вона в сліпому егоїзмі своєму так часто не помічає, не шанує, не оберігає, а нищить, плюндрує, псує? Може, саме над цим задумався зараз тато, бо печальний усміх лягає йому на вуста, позбавлені крові, аж сірі на колір?.. Таня цього не знає, їй тільки жаль тата. Так жалко, шо хочеться плакати, однак вона щосили стримує сльози і вдає із себе веселу, повну надії, ні, навіть упевненості, що тато скоро стане на ноги.

В отакий із днів, коли хвороба трохи відступилася від тата, їх навідав Віталій. Мав до тата якусь пильну справу, тому не став чекати обіду, щоб потім уже переговорити, а прийшов до нього відразу, не обтрусивши, як кажуть, з ніг пилюки.

Привітався, похвалив татів вигляд, поплескав пухкою рукою Таню по щоці:

— Хорошіємо, Таню? Від наречених, мабуть, вже й одбою немає?.. Ну, ну, я пожартував.

Лукаво посміювався в молоду кучеряву борідку, потішений тим, що зовиця уже «пече рака». Таня, розсердившись, вибігла з кімнати, зашилася в світлицю, в затишне «татове» крісло, розгорнула зачитану книжку.

Дівер про щось довго розмовляв з татом. Потім прочинив двері, весело попросив:

— Танюшко, поклич-но маму!

Все ще сердита на Віталія, Таня навіть не глянула на нього. Звелася, пішла шукати маму. Потім знову забралася в крісло.

Скільки часу вони там розмовляли, Таня не могла б сказати. Вона була дуже зайнята, щоб слідкувати за тим. Саме знайшла спосіб, як читати книжку так, щоб книжка не заважала мріяти про Олега і — навпаки. Підставляла себе замість героїні, героєм робила Олега, і все йшло, як по писаному. Вони щойно повінчалися в церкві й сіли до карети, щоб провести медовий місяць у Парижі, коли з татової кімнати виглянула заплакана мама:

— Доню, йди-но сюди!

— З татом погано? — стріпнулася Таня, відчуваючи, як холоне — падає серце.

— З татом усе добре.

Таня переводить полегшено дух. Але ж чому тоді плаче мама? Може, з сестрою щось сталось?

Відклавши книжку, Таня поспішає в таткову кімнату.

Тут щось сталося. І те, що сталося, стосується її. Інакше вони не дивилися б на неї отакими очима. Наче оце вперше побачили її і хотіли довідатись, що вона за людина.

Таня ступає крок... другий... зупиняється, пройнята збентеженням.

— Ви мене кликали?

Вона запитливо дивиться на тата,