Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

— Звісно, ти не можеш цього побачити, але ти часто ставиш себе в позицію жертви, коли використовуєш вислови на зразок: «У мене немає шансів», «Усе відбулося не так, як я хотів», «Мені було б краще, якби…» Під час твоєї розповіді про себе: тільки-но якась подія йшла не так, як ти хотів, ти обов’язково додавав щось типу «ще гірше» чи «шкода», «та байдуже», але ти казав це не через мудрість і правильне сприйняття ситуації — ні, ти казав це із жалем. Це покірливе приймання ситуації, ти навіть іноді сам кажеш, що то не був твій вибір. А тоді… часом ти починаєш навіть жалітися. Усе це свідчить про те, що ти підладився під роль жертви, потураєш цьому.

— Можливо, я й прийняв цю роль — несвідомо, — але я зовсім не потураю!

— Потураєш. Ти вимушено шукаєш у цьому переваги. Так працює наш мозок: щоразу він веде нас до того, що вважає за «найкращий вибір». Себто впродовж життя за кожної ситуації твій мозок обирає, що ти вмієш робити, щоб отримати те, що здається тобі найзручнішим, що дасть найбільше переваг. У всіх так. Проблема лише в тому, що ми не маємо доступу до всієї палітри вибору… Деякі люди розвивають своє ставлення до плину речей, відпрацьовують манеру поведінки. Тому, коли настає та чи інша ситуація, їхній мозок має широку гаму можливих реакцій. Інші ж роблять більш-менш одне й те саме — тому й арсенал їхній не збільшується, і, відповідно, наявний вибір їх геть не влаштовує…

Наведу тобі конкретний приклад: уяви суперечку двох незнайомців на вулиці, коли один з них несправедливо дорікає другому. Якщо в цього другого асортимент реакцій немов арфа зі струнами, він може обирати, яку струну смикати. Може, наприклад, пояснити першому, що той помиляється, чи звести критику нанівець жартами й гумором, а чи понаставити незручних запитань, щоб перший почав виправдовуватися. Або ж він може поставити себе на його місце, спробувати зрозуміти витоки дорікань, виправити помилку, зберегти добрі стосунки — чи зрештою проігнорувати й узагалі піти геть своїм шляхом… Так от, якщо він здатний на це все, його мозок має багато можливостей відповісти і є висока вірогідність того, що він обере найкращий з варіантів, що служить його інтересам, надає йому переваги. А тепер уяви, що йдеться про когось, хто взагалі не знає, як цим користуватися, — найвірогідніше, у такого буде лиш один вибір: почати ображати другого чи схилитися й підкоритися. У будь-якому із цих двох випадків це буде його найкращий вибір.

— Ви зараз кажете, що я дещо обмежений, чи як?

— Скажімо так: у специфічному контексті, у якому речі відбуваються не так, як ти волів би, — дійсно, у тебе мало вибору; ти, найімовірніше, так чи інакше прийматимеш позицію жертви.

— Уявімо, що це правда: які ж мої переваги в такому разі?

— Як я вчора переконався, тобі подобається щось робити для інших зі сподіваннями на вдячність за твої «жертви». А по тому ти трохи любиш побідкатися, щоб тебе пожаліли — таким чином ти намагаєшся здобути симпатію. Між нами кажучи, то пусте: доведено, що людям подобаються лише ті, хто свідомо робить вибір і живе так, як справді хоче. Зрештою, твій плач Єремії подобається лише тобі самому…

— Попри це, об’єктивно — справді об’єктивно — я мав менше шансів на старті в житті, ніж інші. Почати хоча б із соціального прошарку, із якого я вийшов. Шкода, але набагато легше бути щасливим, якщо народитися в зручному середовищі, в якому є все, чого хочеться.

— Припини! Це все дурість.

— Зовсім ні! Усі соціологи кажуть, що діти, які виросли в добробуті, за статистикою, мають більше можливостей здобути кращу вищу освіту, ніж діти із сімей середнього достатку, а отже, мають кращі професії.

— Але ж щастя тут ні до чого! Можна бути нещасливим інженером. Можна бути щасливим робітником. Хоча ти й сам кадровик. Несправедливість — здебільшого в любові й освіті, які дитина отримує від батьків; саме від цього й залежить майбутнє щастя. Згоден, бувають ті, до кого доля неласкава. Та це аж ніяк не стосується соціального середовища — це стосується дітей і авторитету, щоб їх виховувати. Подивись навколо себе!

— Якщо й так — навіть у цьому аспекті в жодному разі не можна сказати, що мені пощастило! У мене навіть батька не було!

— Це так. Але ж тепер ти дорослий — можеш навчитися чогось іще, крім як плакатись і жалітися.

«Мерседес» звернув на бульвар Мальшерб, а звідти взяв напрямок на Батіньоль. Те, що говорив Дюбрей, дошкуляло мені.

— Алане…

— Що?

— Алане, жертви не бувають щасливими. Чуєш? Не бувають.

Він помовчав хвилину, ніби даючи час словам пристати до моїх думок. Те, що він сказав, наче щосили штрикнуло мене в серце, а його мовчання ятрило ще більше.

— Ну, гаразд, то що ж робити, щоб не занепадати до ролі жертви? Бо, якщо це ще й несвідомо, я не бачу, як мені цього позбутись…

— Як на мене, найкраще — то навчитися вчиняти якось інакше. Знову ж таки, якщо ставати жертвою — твій найкращий вибір, то це тому, що твій мозок не знає інших варіантів. Їх треба розвинути. Розумієш, у природі не має бути порожнечі. Якщо ти намагатимешся просто позбутися ролі жертви, не заміщуючи її жодними навичками, — ні, так не спрацює. Краще, щоб ти побачив, що можеш поводитись якось інакше. А згодом — я певен — твій мозок швидко сам обере новий варіант дій, якщо той буде більш корисним.

— І що ж буде цим новим варіантом?

— Що ж, навчу тебе домагатися бажаного в повсякденному житті. Якщо опануєш це — не матимеш потреби ставати жертвою. Слухай, я знаю, що це геть не смішно, але ти мене вразив учора, коли розповів про те, що невдачі переслідують тебе навіть у дрібничках. Ти сказав, що, як купляв багет у хлібівні, отримав перепечений, хоча любиш, щоб він був зовсім білий.

— Справді.

— Але ж це нікуди не годиться! Ніби ти не міг сказати: «Ні, цей перепечений, дайте той, що поряд».

— Авжеж, я міг сказати! Просто не хотів турбувати продавчиню, у якої довжелезна черга очікує, — та й по всьому.

— Вона витратить на це дві секунди. Ти краще їстимеш перепечений хліб, який не подобається, аніж забереш у неї дві секунди! Ні! Правда в тому, що ти не насмілюєшся їй сказати. Ти боїшся суперечити, щоб отримати потрібне. Ти боїшся, що вона сприйме тебе як