Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Ходімо до мого кабінету, там зручніше.
— Гаразд.
Саме зручність мені була вкрай потрібна в цьому надмірно розкішному місці, яке мало спонукало до довіри.
Кабінет і справді був затишніший. Уздовж стін стояли книжкові шафи, заповнені книгами, здебільшого давніми. Версальський паркет був укритий товстим перським килимом. Важкі темно-червоні штори додавали приглушеності фарбам. Навпроти вікна стояв масивний стіл із червоного дерева, частково вкритий чорною шкірою із золоченими краями. На столі лежали стоси книжок, тек, а в центрі стояв грізний срібний різак для паперу, як знаряддя злочину, що його покинув убивця, квапливо тікаючи. Дюбрей запросив сісти в одне з великих коричневих шкіряних крісел біля столу.
— Вип’єш що-небудь? — спитав він, наливаючи собі склянку алкоголю. Кубики льоду затріщали, лускаючись.
— Ні, дякую, краще згодом.
Він спокійно ковтнув, я ж очікував дізнатися, що зі мною буде.
— Отже, слухай. Я пропоную таке. Сьогодні ти мені розповідатимеш про себе. Ти сказав, що в тебе повно проблем. Я хочу знати все. Не вдаватимемо із себе боязких цнотливих дівчат — довіряй мені спокійно. Завваж, що за життя я чув уже вдосталь бридких речей, тому мені нема з чого дивуватися чи бути приголомшеним. Зі свого боку, будь-ласка, можеш не шукати виправдань тому, що ти вчора збирався учинити. Я просто хочу почути твою особисту історію…
Він замовк і знову ковтнув.
Було щось непристойне в тому, щоб переповідати своє життя незнайомцю, розказувати щось більше за стандартні речі — робота, повсякденні стосунки, щоденна рутина. Мені було страшно довіряти йому — це було немов дати йому владу над собою. Але якоїсь миті я припинив ставити собі запитання. Я погодився звіритися, можливо, через те, що не відчував, що мене засуджують. Крім того, зізнаюсь, я ввійшов у гру. Зрештою, це досить приємно, переступивши поріг обережності, мати уважні вуха, які вислухають, — таке нечасто трапляється. Відчувати, що хтось намагається тебе зрозуміти, осягнути плин твоїх думок, глибину душі. Прозорість несла вивільнення і навіть певним чином захоплювала.
Я провів день у палаці, як я звик відтоді його називати. Дюбрей говорив мало і слухав надзвичайно уважно. Рідко коли трапляються люди, здатні так довго зберігати увагу. Лише через годину-дві нашої зустрічі нас перервала жінка років сорока. Він представив мені її: «Катрін, якій я цілком довіряю». Суха, з не надто охайно зачесаним чорнявим волоссям, погано вдягнена — мабуть, жіноче середовище сприймало її з презирством. Вона скидалася на доньку пані Бланшар, принаймні своєю гарячковістю. Вона прийшла спитати думки Дюбрея стосовно якогось короткого тексту на аркуші паперу. Не знаю, про що там ішлося. Вона не могла бути його дружиною — надто холодно поводилася. Хто ж вона — співробітниця? Асистентка?
Наша бесіда — чи то пак мій монолог — тривала до обіду. На обід ми спустилися в сад. Не йметься віри, що в центрі Парижа ховається така краса. Катрін пішла з нами, проте була не надто говірка. Зазначу, що Дюбрей знову вдався до діалогу — збільшив кількість запитань та відповідей, наче намагаючись надолужити мовчазність протягом зустрічі. Їжу подав служник — не той, що був уранці. Багатий та розкішний стиль Дюбрея контрастував зі стриманими манерами та одягом його працівників. Його відвертість надала мені впевненості, бо, коли він мене тільки слухав, я все ж таки дивився на нього з тривогою, хоча й уважно.
— Ти не будеш проти, якщо Катрін лишиться з нами по обіді? Вона — мої очі й вуха, а іноді — мій мозок. Від неї в мене немає секретів.
Досить відвертий спосіб повідомити мене, що їй усе буде розказано.
— Не маю жодних заперечень, — збрехав я.
Він запропонував прогулятися парком, щоби розім’яти ноги перед продовженням. Думаю, йому це було треба, щоб узагальнити сказане мною перед обідом.
Потім ми зібралися втрьох у його кабінеті. Спершу мені було не дуже зручно, але Катрін була людиною того типу, про присутність якої швидко забуваєш.
Коли ми втомилися від розповідей про моє карколомне життя, уже була майже сьома вечора. Катрін тихо щезла.
— Я над усім цим маю подумати, — сказав Дюбрей замислено. — Тоді сконтактую з тобою, щоб сповістити про твоє перше завдання. Залиш свої координати.
— Перше завдання?
— Так, завдання, місію — як хочеш. Те, що ти робитимеш в очікуванні на подальші інструкції.
— Не впевнений, що остаточно розумію…
— Ти пережив ситуації, які тим чи іншим чином закарбувалися в тобі, спричинивши формування твого світогляду, твоєї манери поведінки, твоїх стосунків з іншими, емоцій. Як наслідок, те все не працює, якщо казати по правді. Якщо житимеш так і надалі, життя твоє буде нічогеньке. Отже, треба провести певні операції, щоб змінити його.
Мені видалось на мить, що він і справді вимахує скальпелем, наготовлений робити операції та різати мені мозок просто зараз.
Він провадив далі:
— Можемо говорити про це годинами, але з того не буде жодного зиску, якщо відхилити мету повідомити тобі причини твоїх негараздів. Але ти лишишся нещасним… Знаєш, коли комп’ютер погано працює, треба встановити програмне забезпечення, яке працює краще.
— Є одна прикрість: я — не комп’ютер.
— У будь-якому разі ти зрозумів, про що я. Треба організуватися так, щоб ти пережив кілька ситуацій, отримав певний життєвий досвід, завдяки якому твій світогляд зміниться і ти зможеш перемоги страхи, сумніви та тривоги.
— А звідки я знаю, що ви — хороший… програміст?
— Ти ввійшов у гру. Тому вже нема сенсу ставити запитання. Вони тільки живлять твої страхи, а їх уже й так багато, як я зрозумів.
Якийсь час я стояв і мовчки дивився на нього, заглибившись у думки. Він витримав мій погляд без коментарів. Минуло кілька секунд, які мені видалися годинами. Зрештою, я перервав мовчання.
— Хто ви такий, пане Дюбрей?
— О, це ж те саме запитання, що я собі ставлю час від часу! — сказав він, проводжаючи мене в коридор. — Ходімо, я проведу тебе. Хто я? Хто я такий? — розмірковував він уголос, і його гучна голосина розлягалася широкими сходами.
~ 3
