Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Може, й так.
— Як помреш, на надгробку напишуть: «Нічого не досяг, ніколи не мав бажаного, зате всі вважали мене люб’язним». Чудово.
Мені ставало зле. Я відвернувся від цієї людини, яка бентежила мене своєю промовою, і дивився на вулицю, на крамниці, на людей, що йшли повз.
— У мене є чудова новина, — сказав він.
— Що, справді? — скептично перепитав я, навіть не повертаючись.
— Чудова новина в тому, що це все в минулому. Відтепер ти не їстимеш перепечений хліб. Ніколи більше, — сказав він, пильно роздивляючись навкруги. — Владі, зупини.
Водій зупинив «мерседес» і ввімкнув аварійку. Машини об’їжджали нас, сигналячи.
— Чого бажаєш? — спитав Дюбрей, показуючи на хлібівню?
— Зараз — нічого. Зовсім нічого.
— Чудово. Заходиш, просиш хліб, тістечко чи ще щось. Коли тобі його дають, знаходиш привід, щоб відмовитись і взяти щось інше. Вигадаєш інший привід знову відмовитись від другого варіанта, а ще третього й четвертого. Потім скажеш, що ти нічого не хочеш, і вийдеш, нічого не купивши.
Мені занудило під ложечкою, обличчя запалало. Секунд п’ятнадцять, не менше, я не міг вичавити ні звуку.
— Я не зможу цього зробити.
— Зможеш. Переконаєшся в цьому за кілька хвилин.
— Це понад мої сили!
— Владі!
Водій вийшов, відчинив мені дверцята та стояв, чекаючи… Я палив Дюбрея поглядом, потім знехотя вийшов. Поглянув на хлібівню. Натовп покупців перед зачиненням. Моє серце калатало щосили.
Я став у чергу, ніби вона була на ешафот. Уперше за час мого перебування у Франції запах хліба мене відштовхував. Усередині все гуло, як на заводі. Продавчиня повторювала замовлення покупця касирці, а касирка голосно повторювала замовлення та приймала оплату, поки її колега обслуговувала наступного покупця. Справжній відпрацьований конвеєр. Коли настала моя черга, за мною вже було вісім-десять інших покупців. Я ковтнув слину.
— Прошу пана? — продавчиня пронизливо дивилася на мене.
— Багет, будь ласка.
Мій голос був глухий, наче застряг у горлі.
— Багет для пана.
— Євро десять, — сказала касирка.
На язику в неї була волосина, і вона бризкала слиною, коли говорила, але ніхто не переймався захистити від того хліб.
— Прошу пані?
Продавчиня вже зверталася до наступного покупця.
— Булочку із шоколадом.
— Булочку із шоколадом для пані.
— Перепрошую, у вас там лежить не такий перепечений, дайте його, будь ласка, — змусив я себе вимовити.
— З пані — євро двадцять центів.
— Тримайте, — сказала продавчиня і простягнула інший багет. Дівчино, що вам?
— Хліб для тостів, поріжте, будь ласка.
— Перепрошую. Я таки візьму висівковий хліб.
Нарізна машина перекрила мій голос. Вона не чула мене.
— Хліб для тостів для дівчини!
— Один вісімдесят.
— Прошу пані?
— Ні, перепрошую, — повторив я. — Зрештою, я візьму висівковий хліб.
— Висівковий хліб разом із багетом для пана!
— Це буде три п’ятнадцять, — сказала касирка крізь бризки.
— Ваша черга, хлопче.
— Ні, це було замість багета, а не разом з ним.
— Два хліба, — сказав хлопець.
— Тоді два євро п’ять центів із пана і два десять із хлопця.
— Прошу пані? — спитала продавчиня.
Мені було дуже зле. Мені забракло сміливості продовжити. Я кинув погляд на Дюбрея. Водій стояв біля машини, схрестивши руки, і пильно дивився.
— Половину багета, добре пропеченого, — сказала літня жінка.
— Перепрошую, — сказав я продавчині, — я передумав. Шкода, але я, зрештою, таки також візьму половину багета.
— Гей, та пан не знає, чого хоче, — сказала вона різким голосом, беручи іншу половину багета, відрізану для бабусі.
Я весь палав, аж спітнів.
— Шістдесят центів із пані і стільки ж — із пана.
— Прошу пані?
— Я ще думаю, — відповіла дівчина, дивлячись на тістечка, вочевидь, із відчуттям провини.
Їй треба було оцінити кількість калорій у кожному.
— Пан іще має проблеми? — запитала продавчиня підозріло.
— Слухайте… я справді перепрошую… я знаю, що це дратує, але… хліб для тостів. Думаю, що мені треба саме хліб для тостів. Точно. Хліб для тостів!
Вона подивилася на мене, не приховуючи роздратування. Я не насмілювався обернутися, але мені здавалось, що покупці позаду зараз схоплять мене за комір і викинуть геть.
Зітхнувши, вона повернулася, аби взяти хліб для тостів.
— Стійте. Зупиніться. Зрештою…
— Так? — запитала вона злим голосом, на межі зриву.
— Я… нічого не візьму, нарешті я вирішив. Дякую. Перепрошую… дякую.
Я повернувся й пішов крізь усю чергу покупців із похиленою головою, не дивлячись на неї. Я вийшов бігцем, як крадій.
Водій чекав на мене, відчинивши дверцята, наче перед міністром, але мені було так соромно, як малому хлопцю, котрого спіймали на крадіжці цукерки з вітрини. Я заскочив у «мерседес», обливаючись потом.
— Ти червоний, як ті британці, що приїздять засмагати на Лазуровий берег, — сказав Дюбрей, дуже задоволений.
— Не смішно. Геть не смішно.
— Бачиш, треба було тебе трохи сильніше штовхнути. Але обіцяю — за кілька тижнів ти будеш здатний робити це запросто.
— Але мені це не цікаво! Я не зануда! Терпіти не можу зануд, які дратують, вимагають, аби всі бігали через їхні забаганки! Я не хочу бути схожим на таких!
— Але йдеться не про те, щоб нудити. Я не змушуватиму тебе кидатися з крайнощів у крайнощі. Я просто хочу, щоб ти міг отримати бажане, не боявся трошки потурбувати людей. Але хто зміг максимум — зможе мінімум. Тому я спонукатиму тебе робити трохи більше, ніж потрібно, щоб ти почувався зручно, коли просиш те, що природно просити.
— То що буде наступним етапом?
— Найближчим часом ти будеш відвідувати щонайменше три різні хлібівні щодня і двічі просити замінити те, що тобі дали. Нічого складного.
У порівнянні з тим, що я щойно пережив, це було прийнятним завданням.
— Протягом якого часу?
— Поки для тебе це не стане природним і тобі не треба буде докладати зусиль. Пам’ятай: ти можеш вимагати, але бути при цьому ввічливим. Необов’язково бути хамом.
«Мерседес» зупинився біля мого будинку. Владі вийшов і відчинив дверцята. Війнуло свіжим повітрям.
— Приємного вечора, — попрощався Дюбрей.
Я вийшов, не відповідаючи.
Етьєн вислизнув з-під сходів, витріщившись на автівку.
— Ти ба, пан веселяться, — сказав він, наближаючись.
Він узяв шапку й почав блазнювати, не даючи мені проходу:
— Пане президенте!
Я почувався зобов’язаним дати йому кілька монет.
— О, пан дуже добрий, — хрипнув він і удавано ввічливо вклонився зі злим обличчям людини, яка завжди отримує все, чого хоче.
* * *
Ів Дюбрей натиснув кілька кнопок на мобільному.
— Добрий вечір, Катрін. Це я.
— Ну як?
— Поки що він слухається. Усе йде за планом.
— Не думаю, що це триватиме довго. Дуже сумніваюся.
— Ти завжди