Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Саме «хлопців», а не «чоловіка». Я зовсім заплуталась у їхньому наклепі. Може, він мертвий? Хотіла дати їй ляпаса, але матінка схопила і втримала мене. Потім мама припустила: Аладдин влип у неприємну історію. Не хоче, щоб його знімок бродив світом. Або Аладдин кинув Кусум. Якщо Аладдин загубився, то Кусум викрала фото для себе, щоб шукати його.

Ми пішли обідати в кафе і побачили «святу трійцю»: Кусум, її стару тьотю та її молодшу сестру-вдову. Довелося вітатися з тіточкою. Вона не винна. Ми зайняли стіл окремо. Мамі спало на думку:

— Треба дати почитати старенькій тьоті твій щоденник. Ту частину, де все про Аладдина! Про те, як ви кохали одне одного. Чисто й красиво. Нехай звірять дні й години. У цей же час Кусум спокушала його, молодого хлопця, як доросла, досвідчена. Буде скандал! Ми помстимося за крадіжку твоєї фотографії.

18.08.

На ринку зламали наші столи!

Щоденник ми давали читати старенькій тітці Кусум. Спочатку вона розлютилась, а потім довго сиділа нерухомо, накривши обличчя газетою.

Зустріли сивого Хасана. Він засмучений. Його стіл теж зламали. Я розповіла йому про крадіжку фото. Він шепнув кілька слів дружині. І вони подарували мені плеєр! Я можу слухати музику! Подякувала. І ридала на вулиці. Незнайомі люди питали:

— Що трапилось?

А я ніяк не могла зупинитись. Плакала і плакала.

Мамі купили костюм. Вона мала одну сукню. Увечері мама прала — вранці вдягала, ще вологе. Тепер у неї є зміна одягу!

Борги в нас — колосальні. Ми винні 400 р.

Дізналися, що Надю і її матір обікрали. Забрали нову хустку та м’ясні консерви. Гроші! Надю хотіли помучити. Їй погрожували ножем! Але вона так кричала й билася, що бандити пішли. Мати Наді скаржиться, говорить:

— Грошей немає!

І тут же відійшла від нас і купила горілку. Я не розумію, як жінка може пити горілку! А втім, мені байдуже. Головне, в момент візиту «прибульців» малюк спав, не злякався.

23.08.

Побачили Надю. Умовили почитати тебе, Щоденнику! Вона зацікавилась. Читала залюбки. Аладдин (Надя з ним зустрічалася до війни) не врахував моєї щирості й правди.

— Ти — єдина за все його життя, кому він був потрібний! — подумавши, сказала Надя. — З ним же спілкувалися, сподіваючись одержати гроші. Періодично Аладдин мав пристойні суми! Він був скарбником. А тобі перепали копійки! 70, 160, 200 рублів, справді, тільки допомога хворій дитині, як крихти, що їх кидають птахам, проходячи повз них. Ти не тягла його на ринок. Він не купував тобі одяг, косметику, взуття. Ти нічого не вимагала. Це «диво» — далеко не ангел!

24.08.

На ринку знову вбили двох російських солдатів. Це сталося на бульварі. На моєму годиннику була 16.10. Повітря наповнилося криком, і мов зграя ворон злетіла в повітря. Убиті на вигляд — тендітні підлітки. Хвилину тому вони пройшли поряд. Побачили персики. Спитали в хазяйки стола:

— Що це?

Сказали, що назву фруктів чули, але ніколи не їли, тому що жили на Півночі. Вони купили кілограм персиків і пішли назустріч своїй смерті. Їхня смерть — смаглявий чоловік у білому одязі — підійшла до них упритул. Пролунали постріли.

Одночасно з ними на ринку було багато російських військових. Після перших пострілів вони згрупувались і побігли від проспекту Перемоги, стріляючи з автоматів! Вони злякано озиралися на верхні поверхи зруйнованих будинків. Військові не зрозуміли, звідки пролунали постріли і що трапилось. Продавці товарів тікали. Боялися випадкової автоматної черги або снаряда з найближчого військового поста.

Один мертвий солдат упав головою в ящик із рибними консервами. Я була порівняно недалеко і все бачила. Ці консерви жінка-чеченка взяла під реалізацію, в борг. Тому кинути їх продавчиня не могла. І от вона страшно верещить, нещасного вбитого з простреленою головою відштовхує ногами, а свою коробку з кількою тягне до себе.

Я швидко зібрала наш товар. Вчасно! Приїхали інші російські військові. Стали лаятись матом і стріляти автоматними чергами (спасибі, в повітря), розганяти людей. У них тряслися руки від ненависті й від безсилля. Російські військові хрипіли зі сльозами на очах:

— Вони ж тільки приїхали! Позавчора! Необстріляні! Ми не відповідаємо за себе! Ми не відповідаємо за тих із вас, хто повільно ворушиться! Ідіть! Геть! Ми будемо стріляти!

Ми бачили: жінки з першого ряду, що були ближче до них, кинули сметану у відрах. Тікали. Злодюжки-підлітки її хапнули. Деякі військові забирали зі столів сири, соління, цигарки, випивку… і нарешті забрали своїх убитих. Господарка персиків плакала. Казала:

— Якщо хто хоче, то в російських найманців треба стріляти! Тих, хто до нас заробляти приїхав на нашій крові! А не в дітей, яких батьки викупити не змогли!

Будур

06.09.

Дороги перекрили. Чекають нападу бойовиків. Ми йшли пішки. Рух транспорту заборонено. Тільки почали торгувати — з постів обстріляли Центральний ринок. Ми втекли чужими дворами. Не знаю, чи пощастило іншим?

У синів Тані, вдови-росіянки, російські військові вчора на блокпосту відібрали сумку з харчами, а синів побили.

Вітер носить чутки, що в місто заслали смертників. Усі загинуть? Хто залишиться?

Царівна Будур

09.09.

Увечері, коли ми вже збиралися йти з ринку, по торговельних рядах вистрілив снайпер. Він мало не вбив жінку-чеченку. Вона торгувала. Куля ввійшла в шию. Жінка залишилася живою. Її відвезли до лікарні.

Заощаджуємо. Ходимо пішки. Наша попутниця — тьотя Тоня. Вона торгує книжками. Возить товар сама. Але у своїй квартирі не живе. Небезпечно! Живе в подруги-чеченки. Більше росіян у наших рядах немає!

Російських жителів узагалі в місті не видно. Усі очеченилися зовні. Бояться. Хтось, можливо, знайшов житло й роботу, ставши біженцем. Інші осіли у своїх рідних. Повертатися не хочуть.

Будур

18.09.

У напівзруйнованій кімнаті я мила стіни. І ми їх трошечки побілили. Кіптявою дихати важко, а попереду нова зима без газу, з сирими дровами, щурами та проваленою підлогою. А над усім цим висить, розмірковуючи, чи не придавити нас, бетонна плита.

14 вересня ми їхали з ринку, а в цей час на трасі підірвали БТР. БТР горів біля пам’ятника Трьом героям. Наше маршрутне таксі кинуло на тротуар. Ми сильно перелякались.

А наступного дня був ще один вибух. Там же! Машина, у якій ми їхали, повернула на один квартал раніше. Ми почули гуркіт, побачили чорний дим. Як це може бути на військовому посту? У зоні чудової видимості.

Ми з мамою продовжуємо жити в нашій квартирі. Роза,