Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Поки ми стояли в черзі по харчі, за нашою порадою Маша сходила в комендатуру розповісти про інцидент. Їй дали кілька банок консервів — уся допомога. Це молода жінка з нещасливою долею. Їй 24 роки. З першим чоловіком-чеченцем жила недовго. Чоловік загинув. Розбився на машині. Другий її чоловік був хлопець-росіянин. Вони прожили разом вісім місяців. Загинув у вересні 1999 р. Порядний чоловік! Непитущий! Він подав папери на всиновлення її дитини. Але не встиг. Маша плакала. Казала, що боїться. Можливо, через старий будиночок і ділянку землі їх уб’ють!

— Продати неможливо! — скаржилась вона. — Ніхто не купить! Чекають, що ми втечемо, рятуючи своє життя.

Я порадила Маші поміняти ім’я. Пообіцяла принести їй кинджал для самооборони та книгу з молитвами. Я вирішила попрохати в кого-небудь або купити для неї гранату. Зараз ці штучки багато росіянок купують у солдатів. «Тримати оборону! Рятувати своє життя!» — основні завдання. Я бачила й чула на «Берьозці», як російські солдати вчили двох бабусь:

— Треба зняти кільце, затиснути запал! Краще стояти за стінкою. Безпечніше! Кидати гранату слід якомога далі.

— Що робити? — перепитувала глуха бабуська.

— Отак треба! — показував їй солдат.

Я бачила, як бабуся, взявши гранату, дала військовому натомість банку з варенням!

Учора зустріли Аліка. Він сказав, що йому говорили про нас гидоту. Що в його чеченській родині йому заборонили бачитися з нами. Замикали! Напували спиртним! Переконували: нам слід помститись! Але він, Алік, не погодився. Він зламав замкнені двері! Пішов! Цього разу Алік вважає, що залишив свою прийомну родину назовсім.

— Шкода маму! — повторював Алік. — Я буду її відвідувати!

Він мав на увазі літню чеченку, що замінила йому рідну матір. Розповів, що дійсно живе з молодою жінкою, але не одружився. Алік пообіцяв передати Маші від себе цінний подарунок — гранату. Він знайшов її, коли на наше прохання шукав убитого в садах.

— Один раз Маша налякає! Не підійдуть більше! — розмахуючи руками, міркував Алік. — Тільки краще кидати не в людей, а в інший бік. Аби тільки шум був!

Чому росіянам і чеченцям, які бажають виїхати з республіки, не допомагають?

Країна поставила таких, як ми, малосімейних і пенсіонерів, під удар! Кинула напризволяще. Самотніх. Матерів із дітьми. Інвалідів. Хворих. Потрібно: охочих — вивезти. Надати житло, працевлаштувати в мирних містах, рівних за категорією Ґрозному.

Сталін за три дні в лютому 1944 р. депортував чеченців до Казахстану. Чому сьогодні, у 2000 р., стало нерозв’язною проблемою врятувати й вивезти звідси мирних людей? Виходить: нікому вони не потрібні.

Будинки та квартири всіх добровільних переселенців слід віддати тим, хто залишається. Хто в кращому становищі і може, а головне — хоче жити в республіці. Ті, хто виїжджає, обов’язково мають одержати хорошу грошову компенсацію за моральну й матеріальну шкоду. Усі! Люди будь-якої національності й віри. Це мій проект. Якби я мала владу, я саме так зробила б!

Уже 9 днів, як пішов мій лист! Аладдине, брате мій, друже мій, невже ти не прийдеш?

Царівна Будур

10.05.

Сьогодні ми спокійно (у маминій кишені) пронесли гранату через усі військові пости. Їх було три або чотири.

Побували в Маші вдома. Кричуща бідність! Речей немає. Я зібрала з того, що мені дали сусіди, коли виїжджали, подарунки для Маші. Ми купили шоколадку її синові. Назбирали грошей, здаючи порожні пляшки з-під горілки, які тепер усюди валяються! Мама спекла дві перепічки. Промазала їх варенням. Я сподіваюся — Маша стане мусульманкою. І тоді зі зміною імені зміниться її життя.

Ми голосно повторили біля помешкання постраждалої Маші, що наші чоловіки, якщо треба, поживуть у її домі. Упіймають хуліганів! Ті, хто мешкає поряд, підглядали й підслуховували. Вочевидь, вони вирішили: ми — родички її першого чоловіка, батька дитини. Коли ми йшли від Маші, слідом за нами дуже довго маячив хлопець на велосипеді. Явне стеження!

11.05.

Я зомліла в черзі по кашу. Мені стало погано з серцем. Мене довго ніхто не міг привести до тями.

Випадково поряд опинилася лікарка. Ця жінка кричала:

— Пульс зникає. Ми втрачаємо її!

Урятував мене російський військовий, водій-водовоз. Він скинув величезну цистерну на землю. Обурено закричали чергові. Питна вода — дефіцит. Жителі прийшли здалеку. Але водовоз не слухав людей. Він швидко затяг мене в кабіну машини.

Мама всілася поруч. У мами в руках була біла ганчірка. У метушні, що зчинилася навколо мене, непримітний молодий чеченець своєю кров’ю на білій ганчірці зобразив червоний хрест! Мама виставила «прапор» у вікно. Завзято сигналячи, минаючи всі блокпости, російський військовий домчав нас до шпиталю! Лікарі встигли. Повернули мене мамі й планеті Земля.

Царівна

14.05.

Маша повідомила: з нею почали вітатися! Сусіди по вулиці передали зі своїми дітьми частування! Отак! Виходить, наш «номер» пройшов.

30.05.

Привіт!

Снився легендарний корабель «Титанік», і недарма! Я зустріла на ринку родичку Кусум! Її стару тітку. Вона відразу стала пропонувати вийти заміж за її сина Абдулу. Так прийнято в чеченців — знайомити й одружувати. Багато про що нам розповіла. Наприклад, що Кусум поранило і скоро вона має приїхати до своєї мами в Ґрозний. Я записала адресу. Але головне, я дізналася гірку звістку: син Кусум загинув на війні! Дауд! Йому був 21 рік! Сталося це взимку.

І я згадала! Однієї зимової ночі я прокинулась. Пищали й притискалися до мене від холоду щури. Я запалила свічку, але вони вже не боялися світла. І лізли до мене ближче, щоб зігрітися. Врешті я перестала їх ганяти і вони затихли в ногах. Раптом відчула поштовх. Розплющила очі. А біля мене — привид. Я не спала і бачила його! Високий чоловік у білому плащі. Своє обличчя він ретельно ховав за каптуром.

— Я прийшов прощатися до тебе. Не хочу лякати! Мене сильно поранили, — сказав він. — Я прийшов востаннє поглянути на тебе.

— Коли Дауд загинув, у який час? — спитала я родичку — Перед Новим роком чи після нього?

— Дня не знаю! — ухильно відповіла родичка Кусум. — Але поранення було в шию і в голову, навіть матері не дали подивитися — настільки спотворилось тіло.

Будур

04.06.

Були в Кусум. Вірніше, в її старої хворої мами та в молодшої сестри. Вийшло дивно: ми постукали, хтось підійшов до вхідних дверей! Потім легкими кроками втік. Хвилин