Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Сестра Кусум нервувала, особливо коли говорила зі мною, але запросила нас у дім. Подала чай. У неї дивно смикалось обличчя. Сказала, що Кусум і Аладдин щасливі. Скоро в них народиться дитина! Смерть свого племінника Дауда вона підтвердила.

Великий, багатий дім! Тільки дивно: її мати, яка помирає, не має простих ліків від головного болю. Я пожаліла бабусю. Посиділа поруч. Зробила легкий масаж. Ми попрохали, щоб Кусум прийшла до нас. Незважаючи ні на що, ми будемо раді зустрічі!

Аладдине! Не будь боягузом! Розтлумач правду! Ми зрозуміємо. Тільки не зникай безвісти з нашого життя!

Насправді я так утомилася від брехні, загальної і всеосяжної, що рятуюся тільки віршами.

Я дорогу пройшов нелегку,

У житті не чекаю на диво.

Та люблю землю цю нещасливу,

Бо я інших не знав на віку.

О. Мандельштам

07.06.

Знову війна! Усю ніч ідуть бої в напрямку селища Чернорєч’є. Це приблизно дві години їхати від нас автобусом.

Ми бачили три важкі літаки. За звуком моторів — бомбардувальники. Вони летіли над нашими будинками саме в «той» бік!

О Всевишній! Дозволь мені ще хоч раз побачити Аладдина! Як тужить моя душа!

У наших садах восьмеро цуценят. Їх охороняють великі собаки — тато й мама! Мій кіт Ібрашка весь час спить. Постарів!

З гармати сьогодні сильно довбають! Влучають у сади, через дорогу від нас. Горить Заводський район.

Будур

11.06.

Приїхала тьотя Мар’ям. Розповіла, що до її родичів заходив Резван, брат Рамзеса. Брехав, що я і мама спимо на шкіряних меблях! Стверджував: ми нечувано забагатіли. Виходить — накрали?

— Та хіба можна так брехати? — озираючись, здивувалася Мар’ям. — Зрозуміло! Ошуканець має мету! Списати свої справи на вас. А совість у нього завжди була у великому дефіциті.

Старі мешканці пам’ятають його «квартирні подвиги», ще довоєнні: крадіжки та спроби вбивств.

Мар’ям зробила висновок:

— Абсолютна правда — коли бачиш на власні очі. Вуха можуть почути обман. Їх використовують брехуни!

13.06.

Сьогодні ми знайшли в абрикосовому саду мертвого чеченця. Хлопець у зимовій військовій формі. Я відчинила хвіртку і тільки збиралася була ступити, як побачила його прямо перед собою! Кодова назва знахідки — «комбінезон». Чи не про нього колись снився сон? Не знаємо, що з убитим робити. Тіло не спотворене. Здається, молодий чоловік спить. На щоках рум’янець від вечірньої зорі. Каштанове, ледь рудувате волосся. Сіро-блакитні очі. Голова лежить на руці. Дивно!

— Чіпати не можна! — попередила мама.

Вирішили сказати Мар’ям і дядькові Валері. Жаль, фотоапарат наш украли. Можливо, його мати шукає, є дружина. Я засмучена. Вирішили зробити так: опишемо місце, де лежить тіло. Зовнішність убитого. Роздамо записки на Центральному ринку. Хто своїх шукає — прийде подивитись.

Згадую пісню Тимура Муцураєва:

Гей, Шахіде!

Твій прекрасний, чистий лик

Раптом усміх освітив!

Що, Шахіде, ти уздрів?

Чи сади пресвітлі раю,

Де так солодко тривають

Нескінченні твої дні?

18.06.

Збираємо в садах фрукти. Встаємо о 5.00 ранку. Ми носимо з собою складану драбину. Лазити по деревах ми не вміємо. Необхідно до осені купити товар: цигарки, шоколадки, сік. Робочих місць немає. Допомога з безробіття смішна. Та нам її ніхто й не дає!

Три дні тому на «Новій» зупинці було вбито двох російських солдатів. Тих, хто стріляв, вітром здуло. Військові відігралися на простих людях. Забрали школярів. Стріляли багато й безладно. Поранили дівчину.

На базарі розмовляли з сивим Хасаном і його дружиною. До війни ми сварилися через місце на ринку, а тепер — друзі! Хасан — акуратний, красивий чоловік. Має сина й дочку.

Щоденно народжуються нові вірші:

Без вороття відходять дні,

Життя таке мале й крилате.

А я люблю тебе, як брата,

Тож любим братом будь мені!

Часто плачу. І якась страшна туга.

Царівна Будур

21.06.

Несподівано побачили дівчину Луїзу, яка підпрацьоувала в кафе і мріяла стати письменницею! Вона написала книгу про Першу війну! Називається «Життя таке мале». Як слова з мого вірша! Луїза одержала премію на конкурсі молодих письменників.

Дівчинка Зарина на ринку продає перепічки з сиром «чеполгаш». Пече її мати. З того живуть. Їй 13 років. Мама росіянка, батько — чеченець. Батько залишив їх. Вони самі. Ми разом із Зариною чекаємо на рідкісних покупців і мріємо: її тато обов’язково повернеться! Він забере Зарину та її маму в мирний край!

Учора знову вбили двох молодих солдатів. На маленькому ринку, в районі «Автобази». Усі продавці миттю втекли! Боялися: російські військові помстяться, все зметуть.

Царівна Будур

22.06.

Усе, що вкручував мені про релігію Аладдин, вельми відносне. Мене, як незнайку, він у багатьох питаннях обдурив. Розумію: хустка на голові — захист від нескромного сприйняття. Вона — мій «оберіг».

Мені не потрібний ніхто. Єдиний, перед ким мені соромно, — це Всевишній. Адже тепер виходить, я кохаю чужого чоловіка! За отриманими мною відомостями, Аладдинові та Джину ведеться цілком добре. Вони відкрили свою справу. Бізнесмени!

В Інгушетії порівняно з Чечнею — рай. Цивілізація! Ситі мої «брати», напевне, завжди. Розважатись можна. Там явно є електрика, телевізор і облаштоване житло з вигодами. А я продовжую жити в якійсь чорній дірі, що раніше була містом. У проваленій, холодній квартирі. Без каналізації, без води. Без нормальної їжі.

Щоправда, ми купили з мамою собі по одній сукні. Але фрукти в садах — тимчасовий харч. А що потім? Роботи немає!

Я не можу їсти звичайну їжу після тривалого голоду й солоних помідорів, сирих перепічок на соді. Кілька зимових місяців, крім такої їжі, ми нічого не мали. Я слабну, і я — одна у світі жорстоких повоєнних чвар.

Царівна Будур

24.06.

Усі чекають нападу бойовиків. Маленький ринок із зупинки «Автобаза» прибрали. Перенесли в центр. Усі чеченки-крамарки бились і сварились за місця.

Були з мамою на зупинці «Іваново». Російські солдати на постах нас запам’ятали, мабуть, через фрукти. Кивають головами. Кричать: «Добрий день!» Мені ніяково. Намагаюся не дивитися в їхній бік — більшість чоловіків роздягнені. У жилетах на голе тіло. Це така військова форма?