Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

важливим: у ньому вперше і дуже чітко були зафіксовані основні напрямки подальшої діяльності Орлика та його політичні плани. В меморіалі на початку вказувалося, що після смерті Мазепи «судно руської нації й запорозького війська» може скерувати і врятувати лише Карл XII. Разом з тим було висловлене настійливе бажання обрати нового гетьмана. Однак, як зазначалося в меморіалі, вибори можуть бути проведені лише після того, як Войнаровський поверне «всі гетьманські клейноди і наші привілеї та всей скарб в цілості, що лишився по смерті ясновельможного гетьмана Мазепи, зокрема золото, срібло, дорогі камені, перли, висаджені дорогим камінням списи, соболі, папери й інше знадіб’я запорозькому війську». Він «несправедливо й незаслужено присвоює собі право мати все те, що належить… до всього війська». Ця вимога про повернення скарбів і казни була другим пунктом меморіалу. В третьому пункті проводилася паралель союзу Богдана Хмельницького і Карла X з договором Мазепи та Карла XII. Король повинен був знову на ім’я нового гетьмана дати підтвердження, що буде воювати з царем, поки «руський народ не вернеться до колишньої своєї свободи».

В разі укладення миру було висловлено прохання, щоб «не виключено нашого державного інтересу з договорів і не нарушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так простягаються від часів Хмельницького». Король мав також у договорі дати гарантії забезпечення оборони незалежності України від нападу «сусідніх володарів». У четвертому пункті королю пропонувалося заключити союз з Отгоманською Портою і при цьому включити «як додаток» до меморіалу «справи цілості запорозького війська й руського народу».

А. Войнаровський відмовився повернути гетьманський скарб. Запалав скандал, що спричинив до створення з наказу короля спеціальної комісії. Комісія, яка засідала в листопаді 1709 року в таборі короля під Бендерами, покладалася передусім на свідчення Бистрицького, колишнього управителя Мазепиних маєтків, а також на близьких йому осіб. Тому і вирішила справу на користь Войнаровського. Карл XII підтвердив її рішення. Значно пізніше, в 1719 році Орлик писав до шведської королеви Ульріки Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці й допомозі своїх приятелів, яких він з’єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояки протестувала проти цього мовчання». Орлик зміг добитися лише того, що король не виплатив Войнаровському борг у 60 000 талерів. Однак і новий гетьман їх не отримав.

Отак козацтво й старшина залишилися на чужині, в Бендерах, без матеріальних засобів. Володіння гетьманською булавою в умовах еміграції вимагало значних коштів: і на потреби козацького війська, і репрезентацію, і зносини з чужоземними урядами, й дипломатичну працю серед турків і татар.

Нового гетьмана не обирали цілих півроку. В Україні Петро І вже затвердив гетьманом Івана Скоропадського. Однак, зв’язавшись з козаками та запорожцями, старшина в еміграції вирішила все ж не визнавати його, чекати перемоги Карла XII, повернення в Україну і перевиборів гетьмана.

Час спливав, нічого не змінювалось, а діяти було просто необхідно. Тому, врешті–решт, питання про обрання гетьмана було поставлене. Пропонувалися три кандидатури: небіж Мазепи Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко і генеральний писар Пилип Орлик. Перший був ще молодий, прогримів скандалом у сварці за дядькові скарби і не мав бажання тримати булаву, другий — не мав популярності. Орлик же користувався авторитетом, відзначався неабияким розумом, широкими знаннями й дипломатичним хистом, його підтримував Карл XII, який ще 28 вересня викликав Орлика в Бендери для ради про державні справи.

5 квітня 1710 року під Бендерами на загальній раді в присутності всієї старшини, запорожців, реєстрового козацтва Пилипа Орлика одноголосно обрано гетьманом. Того ж дня було прийнято документ (вступ і 16 статей), що дістав потім назву «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція», і складав угоду гетьмана та старшини про взаємні обов’язки, права й подальший устрій України. У вступі Конституції було подано стислий виклад історії України, пояснено причини, чому Україна розірвала стосунки з Москвою і прийняла протекторат Швеції; проголошувалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною на вічні часи від чужого панування; Україна визнавалася республікою, а влада гетьмана обмежувалася; гарантувалися права і привілеї запорожців; державною релігією проголошувалося православ’я, а Київська митрополія мала вийти з підпорядкування Московському патріархові. Документ заклав підвалини принципу поділу влади на законодавчу і виконавчу судову гілки, передбачив виборність посад, що і сьогодні є принциповою засадою розвитку демократичних держав. Відомий український історик права Микола Василенко визначав даний договір як «своєрідну українську Конституцію, яка свідчить про напрямок політичної думки української еміграції того часу… ідеї, закладені в основу угоди Орлика, поділяли не лише емігранти, але й найбільш свідома частина старшини, яка не пристала до Мазепи». Договір був розрахований на те, що він після повернення емігрантів діятиме в Україні як правовий акт.

Однак «Конституція Пилипа Орлика» залишилася лише на папері: після Прутського миру еміграція втратила надію повернутися в Україну, а після Ніштадського миру 1721 року про це взагалі не могло бути й мови. Отже, тому вона ніколи не діяла в Україні і втратила свою силу як юридичний акт навіть в емігрантських колах.

10 травня 1710 року Карл XII, як протектор України згідно з попереднім договором 1708 року з Мазепою, затвердив обрання Орлика гетьманом, вихваливши при цьому його мужність і вірність. Того ж дня був укладений новий договір між Україною і Швецією, в якому підтверджувались гарантії незалежності й самостійності України. Швеція зобов’язувалася забезпечувати оборону і цілісність її території. Зазначалося, що протекція шведського короля над Україною запроваджується «тилько для поправи и подвигнення упалых прав своих и вольностей войсковых».

На честь новообраного і затвердженого королем гетьмана Карл XII влаштував офіційний прийом, на якому Пилип Орлик виголосив промову латиною. То був зразок красномовства і свідчення його намірів продовжувати лінію Мазепи та сподівань на допомогу шведського короля.

Творці Конституції, розробляючи її в чужій країні, усвідомлювали, що її практичне застосування буде неймовірно важким, адже спочатку треба було звільнити Україну від московського панування. Оскільки їхні власні сили були дуже невеликими — кілька тисяч козаків і старшини, — вони сподівалися це зробити за допомогою Швеції, Туреччини та інших країн.

Зі шведським королем Карлом XII була укладена спеціальна угода. Як протектор України, він санкціонував козацьку конституцію, підтвердивши таким чином права та вольності Війська Запорозького. Водночас він виступив гарантом незалежності України та