Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Денис Володимирович Журавльов

тенденцією. Його герой, шляхетний, хоча й дещо необачний, був втягнутий у похмуру придворну драму, рушійними силами якої є боягузтво короля Яна-Казимира (який і до Словацького не розглядався в польській традиції як героїчна постать), злочинна любов Збігнєва та сліпа ненависть воєводи. Честь не дозволяє молодому Мазепі розкрити всі обставини компрометуючих його вчинків, що наражає його на жорстоку помсту магната. Принизлива кара, одначе, вже ледве згадується, як погроза, що нависла над героєм. Словацький цілком свідомо обійшов у своїй драмі сцену, що становила центральний пункт видовищ, які приносили касові успіхи по всій Європі та Америці.

Ще далі в напрямку «виправлення» та «реабілітації» постаті Мазепи пішов Август Бєльовський. У 1864 році він опублікував свій трактат, що спирався, за його власним твердженням, на матеріали, які «один з шановних земляків з далеких країн надіслав».

Намаганням Бєльовського стає відтворення політичних обставин молодечих політико-романтичних пригод майбутнього гетьмана. За його версією, Мазепа мав нещастя образити недоречним жартом Марію-Казимиру Замойську та її шанувальника Яна Собеського, а опосередковано – і королеву Марію-Людвіку. Скандал з Пасеком, описаний в мемуарах останнього, був свідомою провокацією, розрахованою на компрометацію Мазепи, за що Пасек був щедро винагороджений. Станіслав же Фалібовський (ревнивий чоловік, за найпоширенішим варіантом легенди) мав за дорученням Собеського стежити за Мазепою, котрий в свою чергу, за посередництвом пані Фалібовської, з якою жодного роману у майбутнього гетьмана не було, вів політичне листування з Петром Ожгою, львівським підкоморієм. Вся інтрига у Бєльовського – суто політична, вона вписана в історію боротьби королівського двору з могутнім магнатським угрупованням Любомирських. Покарання ж Мазепи, який допомагав Єжі Любомирському, було політичною та особистою помстою Собеського.

Теоретично і сьогоднішні польські дослідники не виключають, що Бєльовський, історик і заслужений видавець історичних першоджерел (такий собі польський Микола Костомаров), мав у своєму розпорядженні невідомі на сьогодні документи. Його розповідь містить відомості, котрі, коли б можна було довести їхню справжність, становили б цінне доповнення до біографії Мазепи (повна дата й уточнення місця народження, назва волинського володіння Мазепи, родинний зв'язок пані Фалібовської з її нібито дядьком Петром Ожгою).

Проте більшість вчених вважають всю вищезгадану історію не більше і не менше як свідомою містифікацією. Більшість відомостей, ключових для версії Бєльовського, є або недостовірними чи відверто фальшивими, або їх не можна перевірити. Здається, отже, що все говорить про збереження Бєльовським слов'янофільських та українофільських ідеалів своєї молодості, ідеалів, поширюваних через львівський гурток «молодих романтиків» і висловлюваних в альманахах «Галичанин» і «Ziewonia». Цей підхід у поєднанні з суспільним радикалізмом зробив Августа Бєльовського як визнаним перекладачем «старожитніх поетичних пам'яток різних поколінь слов'янських», так і таким собі «фальсифікатором» текстів, подібним до його українських колег-романтиків Срезневського та Костомарова, що вважали себе рівноправними співтворцями фольклорної традиції свого народу і нерідко вдавалися до подібних же «підтасовок» та «фальсифікацій».

Фактично представники «української школи» в польській літературі Богдан Залеський, Юліуш Словацький та Август Бєльовський прагнули досягти, хоч і різними засобами, однієї й тієї ж мети. Приймаючи українську точку зору на героя нашої книжки, вони намагались подати Мазепу в якнайвигіднішому світлі, розглядаючи його як борця за волю України. На їхню думку, політика гетьмана була розумна і правильна, а молодість національного героя належало очистити від малопочесних натяків та легенд, що, як їм щиро здавалося, могли заплямувати Івана Степановича.

Польські українофіли були при цьому настільки послідовними у своєму прагненні, що без жодних вагань показували у відверто негативному світлі польських винуватців нещасть молодого Мазепи.

Ось і підійшов до кінця, ласкавий читальнику, наш невеличкий екскурс сторінками художніх творів, присвячених постаті українського гетьмана – вільнолюбивого бунтівника, романтичного коханця, героя – рятівника нації, «злодєя», трагічного (а інколи навіть трагікомічного) персонажа десятків романів, повістей, оповідань, драм і поем. З нього видно, якими непростими шляхами йшло формування основних стереотипів у сприйнятті особи Мазепи в очах читачів різних часів і країн. Подекуди на формування цих стереотипів помітно більший вплив мали політична ситуація, офіційна та неофіційна пропаганда (Росія, Україна, значною мірою Польща), подекуди ж – загальні тенденції в розвитку художньої літератури, такий собі «дух епохи», що потужно впливав на смаки читачів і глядачів (Західна Європа, частково Північна Америка). Проте беззаперечним явищем є тривалий стійкий інтерес до цієї постаті як на Заході, так і на Сході Європи протягом кількох століть.

Розділ 10

«Красень-юнак я був тоді…

Тепер, коли вже сімдесятий мені минув, не гріх сказати…»

Або кілька слів про зовнішність та портрети Івана Мазепи

Який зовнішній вигляд мав гетьман Мазепа? Як не дивно, однозначну відповідь на це питання сьогодні дати непросто. На відміну від мало не єдиного широко розтиражованого «канонічного» образу Богдана Хмельницького, створеного його сучасником-гравером Гондіусом і в дуже підкоригованому вигляді (сучасні іміджмейкери активно займаються історичними діячами) вміщеного на купюрі в п'ять гривень, зображень Мазепи напрочуд багато. Проблема виникає, коли дослідники намагаються встановити їхню аутентичність (тобто «справжність»). Скажемо одразу – більшість олійних і гравірованих портретів Мазепи створені значно пізніше 1709 року (рік смерті гетьмана), деякі – вже в XIX або навіть XX столітті. Проте цей факт рідко фігурує в підписах до ілюстрацій, вміщених в науково-популярній або навчальній літературі, і читачу фактично пропонують повірити в те, що гетьман, подібно до давньоіндійського бога Брахми, мав кілька зовсім різних облич (не говорячи вже про фасони вус, бороди тощо).

Далі мова йтиме лише про ті портретні зображення, які найчастіше фігурують в літературі для широкої читацької аудиторії, а також про зображення, визнані істориками як найбільш аутентичні. Непогану підбірку аутентичних і неправдоподібних портретів гетьмана Мазепи подано в чудовому фотокаталозі історико-мистецької виставки «Гетьман Іван Мазепа – погляд крізь століття», яка відбулася у Львові 21 червня – 24 серпня 2003 року.

Почнемо з зображення гетьмана, яке звичайний українець бачить найчастіше, – на сучасних 10 гривнях. Воно вочевидь «збірне», створене на базі кількох як правдоподібних прижиттєвих, так і пізніх, неправдоподібних портретів Івана Мазепи. Основою, очевидно, слугувало одне з численних барокових гравірованих зображень гетьмана – в лицарських обладунках, з чисто поголеним підборіддям, досить довгими вусами. Художник навіть спробував відтворити елементи зачіски – так званих «польських кучерів» (про них – трохи згодом). Водночас ракурс, в якому подано обличчя гетьмана, а також лінія носа і підборіддя співпадають з олійним портретом Мазепи зі шведської Гріпсгольмської галереї (XVIII століття, роботи невідомого майстра), який більшість істориків вважають аутентичним зображенням гетьмана. Єдина велика розбіжність – на шведському портреті волосся Мазепи коротко стрижене «у кружок», і жодних слідів кучерів немає. Також автор портрета на