Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

вдалось озброїти селян і направити бунтівні маси під Київ. З півдня, з району Голосіївського лісу, на Київ насувалась «армія» у 500 бійців селянського отамана Зеленого, що вже контролював район Трипілля. З півночі на Київ рухалась «армія» селянських отаманів Соколовського, Мордалевича та Струка у 2 тисячі бійців, що взяли під свій контроль північні повіти Київщини. Зі сходу до Києва підходили регулярні частини полковника Болбочана, що підтримав повстання, і загони отамана Ангела.

На 27 листопада 1918-го Петлюра призначив новий генеральний наступ на Київ. Але у хід подій вирішили втрутитися німці. Для них бої під Києвом велися «занадто довго» і заважали від’їзду німецького солдатського контингенту до Німеччини. Зіткнення окремих повстанських загонів з німцями налаштували останніх проти петлюрівців.

Для того щоб звільнити залізничну колію на захід, німецькі загони вибили петлюрівців із станції Шепетівка. Під Києвом німці після артилерійського обстрілу позицій повстанців повели наступ на петлюрівців силами одного полку піхоти та полку кавалерії при допомозі окремих частин гетьмана.

Німці зажадали від повстанців відійти від Києва на 30 кілометрів і припинити наступ на Київ до виїзду всіх німецьких частин зі столиці. У Києві та його околицях тоді перебувало до 12 тисяч німецьких солдатів. Німці ще мали сили для того, щоб розбити повстанців, і тому Директорія була змушена прийняти німецький ультиматум. 28–30 листопада Петлюра відвів свої війська з південних і західних околиць Києва, вирішивши блокувати столицю зі сходу та півночі. В той же час частини гетьмана відійшли до Поста-Волинського, а німці припинили бойові дії та відійшли у Київ, затвердивши з Петлюрою перемир’я.

Гетьман запише, що «…час перемир’я був погано використаний нашими військами… мобілізація дала мало… вся буржуазія ставилась індиферентно і якось очікувально».

Роман Ґуль запише, що в цей час, коли біля «Червоного Трактиру» петлюрівцями було вирізано офіцерську групу генерала Канцирєва і в Києві ховали молодих офіцерів, «…Хрещатиком біжать, поспішають, їдуть, регочуть шикарні дами зі спекулянтами і офіцерами в блискучих формах», а київські газети заколисували киян близькістю союзників, що вже «у Жмеринці». На початку грудня 1918-го у Києві вважали, що фронт стабілізувавсь і гетьман утримує Київ до підходу дивізій Антанти.

У ці дні кінця листопада 1918-го Скоропадський знову знайшов віру в своє утримання влади в Україні. Йому марилися французькі військові частини, що поспішають з Одеси на допомогу Києву.

Але щоденна артилерійська стрілянина вказувала на те, що зміни можуть статися ще раніше. Вранці на околицях Києва знаходили трупи вбитих німецьких солдатів. Одного дня якась незначна частина петлюрівців навіть прорвалася на Поділ, але була зупинена німцями і відійшла на околиці. Сердюцька дивізія була розкидана на великому фронті, але «трималася добре». 5 грудня Долгоруков оголосив у Києві мобілізацію всіх чоловіків призовного віку, але мобілізація мало що могла дати… Населення столиці вже втратило віру у гетьманський режим.

«Перемир’я дало Директорії можливість набрати собі масу всякого народу», — констатував Скоропадський. До Петлюри перебіг генерал Греков, якого гетьман ще у жовтні призначив начальником Головного штабу. Греков очолив військо Директорії і надіслав Скоропадському телеграму «у самій вульгарній формі».

Головним успіхом Петлюри стало залучення більшості частин гетьманської армії на бік Директорії. Вже 19–22 листопада 1918-го на бік петлюрівців перейшли окремі частини сердюків, кінний Лубенський полк, дивізія сірожупанників, що базувалася на Чернігівщині, Подільський корпус. Перелом повстання був пов’язаний із виступом 20 листопада кадрового Запорізького корпусу полковника Болбочана проти гетьманської влади. Запорізький корпус (18 тисяч багнетів і шабель), визнавши владу Директорії, захопив Харків і вже за десять днів повстання став контролювати практично всю територію Лівобережної України.

У листопаді 1918-го селянський отаман Григор’єв, що діяв у степах Херсонщини, об’єднав під своїм керівництвом до 120 дрібних повстанських загонів Херсонщини, створивши армію у 4 тисячі повстанців для боротьби проти гетьмана і австро-німецьких каральних загонів. У середині листопада 1918 року григор’євці вибили німців і гетьманців із села Верблюжки та містечка Олександрії, після чого Григор’єв проголосив себе «Отаманом повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії», наприкінці листопада Григор’єв заявив про свою підтримку повстання Директорії і перетворив свої загони у Херсонську повстанську дивізію армії Директорії (5 полків). 10 грудня 1918-го Григор’єв почав облогу Миколаєва і захопив його через два дні. Проти повстанців отамана Григор’єва гетьманська влада змогла виставити тільки 500 бійців.

«Приїхав би у цей час представник Антанти, становище різко змінилося б на нашу користь, бо маса населення зовсім не була схильна йти під Директорію, але він не приїжджав, незважаючи на те, що я щодня особисто подовгу розмовляв з Одесою, котра тримала зв’язок із Яссами», — писав Павло Петрович. Але сам «французький переговірник» не викликав повної довіри. Пан Ено був або офіцером французької таємної розвідки, або міжнародним авантюристом, що безпідставно оголосив себе «уповноваженим держав згоди» і тимчасово користувався в Одесі великим впливом. Скоропадський так і не довідався, наскільки його повноваження дійсно санкціоновані державами Антанти. Ено як представник держав Антанти зробив заяву, що держави Антанти будуть підтримувати гетьманський уряд і вже 1 грудня 1918 року в Одесу прибудуть великі французькі частини (8 корпусів), що почнуть рухатися на північ, щоб зняти облогу Києва. Ено запевняв гетьмана, що до французів долучаться румунські війська, які оголосять війну Директорії та почнуть наступ на Жмеринку.

Скоропадський вимагав приїзду Ено до Києва і початку офіційних переговорів, але той постійно відмовлявся з причини заклопотаності та хвороби. Скоропадський твердив: «…щодня я одержував і прямо, і побічно, і офіційно, і неофіційно повідомлення, що війська Антанти от-от прийдуть, і всяке затягування нас окриляло надією, а не стане перемир’я, я розумів, що через дві години після зриву перемир’я, якщо німці не підтримають, Київ буде взятий…»

У той же час Скоропадський розумів, що Антанта буде розмовляти лише з сильною та впливовою владою, яка здатна контролювати країну: «…Антанті потрібно переконання, що ми працювали і досягли порядку, якого немає в іншій Росії. Антанті потрібно мати переконання, що наша політика не є політикою Німеччини, а є нашою особистою політикою для блага країни. Антанті потрібно мати переконання, що ми можемо задовольнити комерційні вигоди і сплатити наші борги».

У перших числах грудня 1918-го телеграфне сполучення з Одесою було перервано, у гетьмана залишалося тільки радіо… «Ми були остаточно відрізані з усіх боків… Долгоруков іще