Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Для того щоб підняти дух повстанців, Петлюра надсилає телеграму про те, що ними «…зайнята Полтава, Харків, Катеринослав… мобілізовано до 30 тисяч селян», насправді жодне з цих міст іще не було зайняте повстанцями, а селян на той час у лавах повсталих було всього кілька десятків.

Довідавшись про події у Білій Церкві, гетьман негайно послав на придушення бунту добре озброєну офіцерську дружину у 570 багнетів і шабель під командуванням генерала князя Святополка-Мирського, бронепоїзд і полк сердюків у 700 багнетів. Цією силою можна було розгромити перший загін повсталих, який тоді не перевищував 400 багнетів. Гетьман згадував: «Коли з’ясувалося, що січовики почали наступ на Фастів і генерал Волховський їх зупинив, я вирішив, що повстання починається й що об’єктом для повстанців є Київ… Генерал Волховський, незважаючи на це, мав надію незабаром взяти Білу Церкву, її не взяв. Так тривало два-три дні… Головною неприємною новиною була зрада командира Подільського корпусу генерала Ярошевича, що перейшов на бік Директорії». Але загін генерала Волховського не зміг ні зупинити повсталих, ні перехопити ініціативу…

17 листопада петлюрівці, роззброївши ще один загін гетьманської варти, захопили станцію Фастів… далі було взято станцію Мотовилівку. Але шлях на Київ виявився вже перекритим — станція Васильків була зайнята гетьманським загоном, що 17 листопада прибув з Києва.

18 листопада сталася перша, вирішальна битва цієї війни… 500 офіцерів, вийшовши з ешелонів на станції Мотовилівка, вирішили наступати через відкриті поля на позиції січовиків, що ховалися у лісі біля станції. Проти гетьманців висунулося всього близько 400 січовиків, що мали 10 кулеметів та дві гармати. Перестрілка переросла у бій на багнетах, у ході якого оточені та розгромлені гетьманці були змушені відступити. Бій під селом Мотовилівкою коштував життя половині офіцерів гетьманської дружини. Командування наказало дружинникам наступати на кулеметний вогонь січовиків.

Провал «офіцерського походу» пояснюється двома причинами: по-перше, офіцери були впевнені, що проти них будуть битися неорганізовані «розбишацькі банди» селян, тому недооцінили супротивника — Січових стрільців, що мали гарний фронтовий досвід, який вони здобули у складі австрійської армії та у боях проти більшовиків. По-друге, частини гетьманських сердюків, не бажаючи битись із петлюрівцями, відірвалися від офіцерської дружини і «залягли» в обороні біля села. Деякі із сердюків перейшли на бік повсталих, передавши лідерам повсталих відомості про супротивника.

Після розгрому залишки дружини Святополка-Мирського відійшли до Жулян (10 верст від Києва, тепер район столиці), де, діставши підкріплення, зайняли оборону.

Наступного дня після мотовилівського бою петлюрівці, зайнявши станцію Боярка та містечко Васильків, з південного заходу підійшли до самого Києва, після чого вирішили негайно штурмувати місто силами до 600 багнетів. Письменник та учасник подій Роман Ґуль писав: у Києві поширювалися чутки про те, що петлюрівці йдуть хмарами, почалася паніка, сердюки розбіглись, а командири гетьманських частин навіть не знали, з якого боку підходить Петлюра.

Бої зав’язалися в районі Жулян та на Борщагівці. Тільки біля приміської залізничної станції Пост-Волинський Січові стрільці були зупинені офіцерськими дружинами.

Керівником військового штабу повстання став генерал Олександр Вікторович Осецький — колишній поручик імператорської гвардії елітного Преображенського полку, який у роки Першої світової війни дослужився до полковника. 1917 року він закінчує Академію Генерального штабу, підвищується до звання генерал-майора, після чого виїздить до Києва служити Центральній Раді, а згодом переходить до формації гайдамаків і здобуває протекцію Петлюри. У лютому 1918-го Осецький став начальником Генерального штабу, але був відсторонений гетьманом від керівних постів у армії як «підозрілий соціаліст». У міністерстві залізниць йому підшукали генеральську посаду без «армії» — командувати залізничною охороною. До моменту повстання Осецький сформував один полк охорони з людей, опозиційних режиму гетьмана. Невеликі загони залізничної охорони він заклав на вузлових станціях, і ці загони змогли перехопити владу над залізницями. У грудні 1918 — січні 1919 років Осецький був військовим міністром Директорії УНР.

Довідавшись про розгром своєї кращої дружини, гетьман оголосив загальну мобілізацію офіцерів (колишньої армії Російської імперії), яких тільки в Києві налічувалося 15 тисяч.

Але на мобілізацію до армії Скоропадського відгукнулися тільки 5 тисяч офіцерів, з яких тисячі дві стрімко розбіглися по численних штабах і штабних відділах. У той же час, згадує Павло Петрович, самозвані представники Денікіна «відволікали» офіцерство у Добровольчу армію, «все робили для того, щоб офіцерство не йшло у гетьманську армію».

У цей час у Бердичеві повстає гетьманський Чорноморський кіш (460 багнетів), що негайно починає рухатися на Київ. 20 листопада він підійшов до західного передмістя Києва — Борщагівки.

19—21 листопада стали найбільш небезпечними днями в обороні Києва, який упритул оточили повстанці з заходу та півдня. Гетьманські сили ще не встигли згуртуватися й побороти паніку після розгрому під Мотовилівкою. Винниченко у ці дні запише у своєму щоденнику: «…днями ми візьмемо Київ».

Але у Директорії не було сил для останнього штурму. До цього часу вона могла зібрати під Києвом близько 2–2,5 тисячі багнетів. Це, безумовно, було замало для боротьби за мегаполіс із гетьманським гарнізоном у 6 тисяч бійців. Значну частину сил Скоропадському доводилося тримати у самому Києві, де мало початися антигетьманське повстання.

Гетьман і сам був у розпачі… він уже читав маніфест Петлюри, в якому до обов’язків кожного громадянина України входило «заарештувати генерала Скоропадського і передати його у руки республіканської влади». На всіх шляхах із Києва чатували повстанці. Гетьман запише: «Німці знаходили моє становище поганим і запропонували мені полетіти на аероплані до Одеси (в Одесі гетьманська влада ще вирішувала все . — В. С.), тому що шляхи всі були відрізані остаточно… Я відхилив цю пропозицію, вважаючи, що я повинен досидіти до кінця отут, де уряд і військо, незважаючи на їхнє відношення до мене». У цей час Скоропадський уже боявся німців, вважаючи, що після 14 грудня вони можуть «ліквідувати гетьманство» за переорієнтацію гетьмана на Антанту: «…німці вели невизначену лінію. В мене навіть була думка, що вони можуть виступити проти мене».

Для «збереження спокою» на небезпечному сході України, де вже підняли бунт місцеві шахтарі та робітники, гетьман погодився на заняття Донською армією отамана Краснова важливих промислових центрів Луганська та Маріуполя, а також східних прикордонних повітів.

В оточенні гетьмана погляди розділились. Одні політики казали, що німецьке командування не зацікавлене у «безладдях» в