Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Було зрозуміло, що Келлер проводив план військового перевороту проти Скоропадського: «…інтриги велися проти гетьмана серед офіцерства… ходили чутки, що при Келлері утворилася якась дружина, що мала зробити переворот».

Вже через п’ять діб після призначення Келлера Скоропадський викликав Ржепецького (головуючого у Раді міністрів замість захворілого Гербеля) і наказав зробити Келлеру роз’яснення з приводу його повноважень. До Келлера прибули міністри Афанасьев і Рейнбот, які намагались урезонити генерала, вказавши на його неправомірне поводження. Але наступного дня Келлер послав ультиматум.

Келлер не змінював свого курсу, і гетьман особисто попросив його здати посаду. Келлер висунув ультиматум гетьману, відкрито вимагаючи диктаторських повноважень, передачі йому всієї влади в країні. Оточенням Келлера почав проводитися план скинення гетьмана і оголошення Києва територією Добровольчої армії.

25 листопада Келлер уже не був потрібен гетьману. Київ устояв, а у повстанців почалися проблеми з німцями, які ще мали в Україні нечисленні сили. Скоропадський знову відчув у собі силу «витримати іспит».

До гетьмана вже дійшла інформація стосовно Ясської конференції (16–20 листопада 1918 року. Ясси. Румунія). На конференції були присутні дипломати та представники командування країн Антанти, лідери деяких російських партій і білогвардійських режимів, у своїй більшості масони (П. Мілюков, С. Третьяков, М. Брайкевич, І. Бунаков-Фундаменський, В. Гурко, О. Кривошеїн, К. Кровопусков, М. Маргулієс, В. Меллер-Закомельський, І. Савич та інші.). Ця конференція мала вирішити долі України та Росії, розробити план допомоги «східноєвропейським теренам» з боку Антанти та знайти спосіб повернення російських боргів країнам Антанти. Делегати конференції намагалися знайти форму нової державності, можливості боротьби проти більшовизму. Але в них бракувало єдності у головних питаннях… Частина членів конференції стояла за військову диктатуру, частина — за ліберальну Директорію з ознаками республіки. У меморандумі, що виробила конференція, був заклик до збереження єдиної Росії. 22 листопада 1918-го до гетьмана дійшла звістка від Антанти про те, що найближчим часом Антанта надасть йому кредити та військову допомогу для захисту від можливої агресії Москви і для припинення безладу в Україні. Але ця заява мала не директивний, а інформаційний характер.

Разом з тим до гетьмана почали прибувати телеграми від загадкового консула Ено, що оголосив себе представником Антанти в Україні. Ено вказував на те, що військо Антанти йде в Україну підтримувати порядок і боротися проти анархії та повстань. Ено надіслав телеграми і до німецької «Оберкоманди» та до Ради німецьких солдатів, сповіщаючи їх про те, що вони, німецькі війська, не повинні складати домовленостей із «бандами» Петлюри, а залишаються в Україні з метою підтримання спокою до прибуття сил Антанти. Ено наполягав на тому, щоб німці застосували зброю проти петлюрівців та скасували своє перемир’я.

Антанта оголосила, що французьке командування хоча і визнає владу гетьмана в Україні, однак прагне до відтворення сильної єдиної Росії із включенням до неї українських земель. Французам потрібна була сильна Росія як противага Німеччині на Сході. Антанта «де-факто» визнала гетьманське правління, і її представник запевнив гетьмана в тому, що Антанта надішле свої війська в Одесу до 1 грудня 1918 року.

Головком військ Антанти на Півдні Росії французький генерал Бартело, підкреслюючи значення підтримки інтервенції «місцевими колами», заявив, що війська Антанти прагнуть затвердити порядок, свободу і безпеку за допомогою місцевих патріотів. Командування збройних сил Антанти розглядало Південь України як найважливіший стратегічний плацдарм для тривалої військової кампанії — подальшого наступу на Москву. Союзники мали намір провести інтервенцію, виходячи із загрози більшовизму для власних держав, небезпеки можливого створення російсько-німецького союзу та зацікавленості у сплаті російського державного боргу країнам Антанти — понад 10 мільярдів золотих рублів (головний кредитор — Франція).

Виняткову роль у проведенні інтервенції Антанти мала відіграти Середземноморська ескадра, що 16 листопада 1918-го ввійшла у Чорне море. Через 10 днів на рейді Одеського порту з’явилися перші кораблі військово-морських сил Антанти загальною чисельністю 28 крейсерів, дредноутів, міноносців і 18 транспортних кораблів, що підійшли до Севастополя та Одеси. Ця демонстрація сил Антанти мала на меті остудити запал як кремлівських політиків, що готувалися до наступу на Україну, так і «антиурядових банд», що оточили Київ.

Впевненість гетьмана базувалась і на перших перемогах гетьманців. У Києві у середині листопада 1918-го було створено підпільний Український військово-революційний комітет із українських есерів, лівих есдеків, боротьбистів, більшовиків і бундівців з метою повстання у Києві та повалення влади Скоропадського. Але повстання почалося не 19–21 листопада, коли воно могло помітно вплинути на події, а тільки 22 листопада 1918-го, коли частини Петлюри були вже відбиті від близьких околиць Києва. 23 листопада повсталі кияни зайняли Поділ, Лук’янівку, Куренівку, але дуже швидко, з причини непогодженості планів і партійних суперечностей, київське повстання було ліквідоване офіцерськими дружинами.

27 листопада 1918-го гетьман і Рада міністрів звільнили Келлера з його посади. Скоропадський нервував, що звільнення Келлера викличе в офіцерських дружинах бунт, але все пройшло тихо… бо Келлер ніколи не мав такої популярності у війську, як про те твердили «праві кола».

Після звільнення Келлера перед гетьманом знову постала проблема надійного головнокомандуючого, але він розумів, що у цих обставинах «…уже не можна було різко змінювати курс».

Вибирати було ні з кого, і гетьман «запросив» у головкоми свого товариша генерала від кавалерії, князя Олександра Михайловича Долгорукова. У 1914–1915 роках Долгоруков командував кавалергардським полком, що входив до бригади Скоропадського. 1918 року Долгоруков був головою монархічної партії в Києві. В той же час Долгоруков неприхильно ставився до Денікіна і намагався відтягнути офіцерство та «праві кола» від впливу білогвардійців Денікіна.

Гетьман згадував, що Долгоруков був «…гарячою людиною… дуже правих переконань, хіба не членом якоїсь правої організації, проте це була людина, яку я знав і з якою можна було домовитися. Я дивився на нього як на тимчасового діяча і думав при першій нагоді ліквідувати головнокомандування…» В той же час сам Долгоруков як нащадок Рюрика мріяв про повернення Рюриковичам престолу в Києві або в Москві.

Відставка Келлера стала поштовхом для деяких російських офіцерів негайно покинути Київ і шукати шляхів на Північний Кавказ, до Денікіна.

У той же час 21–26 листопада 1918-го під Київ почали прибувати селянські ватаги — численні загони повстанців. Цілі села навколо Києва приєднувалися до повсталих. Захопивши величезні склади зі зброєю у Білій Церкві, Петлюрі