Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Вже 14 листопада граф Келлер був убитий повстанцями на Михайлівській площі (а не біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, як повідомляють деякі «свідки»). Під час вступу військ Петлюри до Києва Келлеру допоміг заховатися у Михайлівському монастирі колишній начальник карного відділення у Києві Красовський.

З приводу призначення Келлера на Скоропадського тиснули, «довго мене вмовляли», Гербель і Кістяковський, яким Келлер імпонував. Підтримували цю кандидатуру і більшість міністрів. Кістяковський вимагав для Келлера широких повноважень… В час, коли можливо було очікувати повстанців уже на вулицях Києва, гетьман піддався умовлянням… хоча і знав, що Келлер «крайній правий монархіст».

19 листопада гетьман випустив нову «Грамоту» — про призначення головнокомандуючим військами України генерала Келлера: «Через надзвичайні обставини, загальне командування всіма збройними силами, що діють на території України, я вручаю генералові від кавалерії графові Келлеру на правах головнокомандуючого арміями фронту, з наданням йому, поверх того, прав, певних ст. 28-ї. Положення про польове керування військ у воєнний час. Всю територію України оголошую театром воєнних дій, а тому вся цивільна влада України підкоряється генералу графу Келлеру…»

Гетьман згадував, що після оголошення «Грамоти» він зустрівся з Федором Артуровичем: «…увечері я поїхав до нього, і ми довго з ним розмовляли. Я йому вказав всю обстановку і просив його займатися військами, але не міняти своїми розпорядженнями основи тої внутрішньої політики, якої ми дотримувалися… Я знав, що він гарячий і що він поведе свою політику, а вона до добра не доведе. Він мені обіцяв, і я заспокоївся».

Келлер скасував усі положення, вироблені генералом Рогозою для армії, і повернув старі імперські устави. Він негайно оголосив загальну мобілізацію офіцерів, що перебували у Києві. Але, незважаючи на оголошений «розстріл у випадку неявки протягом 24 годин», із 15 тисяч офіцерів, зареєстрованих у Києві, до гетьманської армії з’явилося всього близько 5 тисяч, які були розподілені у дві офіцерські дружини.

Після мобілізації у Київському гарнізоні нараховувалося вже 12 тисяч війська. Генерал Святополк-Мирський зміг відновити свою офіцерську дружину, що вже 21 листопада потіснила петлюрівців, які наступали на Київ. Такий розвиток подій призвів до переходу до позиційної війни.

Штаб Київської добровольчої дружини, що з 20 листопада тримала оборону міста на 1-й, 3-й і 4-й бойових ділянках, розмістився у самому центрі столиці на вулиці Прорізній. Командиром Першої дружини став генерал-майор, дворянин Лев Нилович Кирпичов — колишній командир дивізіону лейб-гвардії Кінної артилерії. Командирами відділів дружини стали гвардії полковник Кретон, полковник Стенсель і полковник лейб-гвардії уланського його величності полку Вінберґ.

Крім найбільшої офіцерської дружини генерала Кирпичова, у якій було записано 1300 бійців та авіаційний загін, існували й інші офіцерські дружини: полковника, князя Святополка-Мирського — 800 багнетів, полковника Рубанова — 700 багнетів, полковника Голембієвського — 600 багнетів…

Київ обороняли й окремі частини Сердюцької (гвардійської) дивізії — 3 тисячі бійців, загін Київського кадетського корпусу — 320 багнетів, «Житомирський загін» губернського старости Андро — 300 бійців, Кінбургський драгунський полк — 16 шабель…

Після 21 листопада у гетьмана з’явилася надія затягнути оборону Києва і дочекатися прибуття військ Антанти в Україну, що будуть новим гарантом гетьманської влади.

Скоропадський так оцінював перші кроки нового главкома: «У сенсі роботи, він працював багато, але потрібно віддати належне, що, незважаючи вже на оголошення федерації, незважаючи на призначення Келлера, незважаючи на те, що для всіх була ясна ціль — потрібно рятувати Київ, — офіцерство відгукнулося слабко. Була оголошена мобілізація всім офіцерам, вони мобілізувались, але на фронті вважалося за списками 9 тисяч людей. А насправді було всього 800. Штаби і різні військові організації розрослися до колосальних розмірів. Крім того, що було жахливе зло — це допуск усяких контррозвідок. Келлер обіцяв, що знищить їх, залишивши тільки одну при своєму штабі, але цього не зробив… Зараз же з’явилися, крім спеціальної розвідки нашої поліції, ще контррозвідувальна установа при штабі Келлера й, крім того, як я вже казав, зовсім не були припустимі контррозвідки у кожній організації, у кожній маленькій дружині… допуск цих приватних контррозвідників — обурливе явище, що я ніколи не міг зрозуміти, і не знаю, чому Келлер відразу не знищив їх, незважаючи на свої обіцянки мені».

З приходом до влади Келлера у Києві почалися шалені гоніння на все українське, арешти українських соціалістів, закриття Українського національного клубу, знищення скульптур Шевченка, демонстративне зривання українських прапорів і заміна їх на російські прапори — це були тільки нічні прояви тотальних змін у внутрішній політиці. Гетьман згадує, що ці дії викликали незадоволення у населення Києва: «У ці дні люди зовсім спокійні, що ледве визнавали себе українцями, приходили до мене і обурювались, і все це, звичайно, падало на мене і наш уряд». «Праві» вважали, що українського народу взагалі не існує, а є лише «купка підкуплених німцями авантюрників», які називали себе українськими діячами.

Для управління країною Келлер створив Раду оборони із правих монархістів на чолі з Безаком і генералом Свиридовичем, яка намагалася підмінити собою Раду міністрів Української Держави і встановити особисту диктатуру Келлера. Вже через кілька днів після встановлення диктатури Келлера міністри відчули, що помилились у своєму виборі. Як згадує гетьман, міністр внутрішніх справ Кістяковський «…не мав можливості працювати. Він приходив до мене через кілька днів після цього плакатися. Я йому вказав, що він же сам винуватий, і нагадав йому про те, скільки зусиль він змушений був витратити, поки я погодився з його доводами».

«Він оточив себе величезним штабом крайніх правих діячів, які повели політику архіправу. Він видав наказ, який навіть обурив помірні праві кола. Слава Богу, що він не видав того наказу, що ним був написаний особисто. Там він уже зовсім виходив із усяких рамок розсудливості. Його утримали його ж помічники», — писав гетьман, не вказуючи змісту так і ненадрукованого наказу. Відомо, що у цьому наказі Келлер закликав до негайного відновлення монархії та «єдиної, неподільної» імперської Росії.

Як стверджує у своїх спогадах генерал Денікін, від відкритого виступу проти Скоропадського Келлера утримали київські монархісти. Своїми закликами до відновлення монархії та до ліквідації української державності Келлер викликав протест з боку командирів-українців, які служили у гетьманській армії. Поведінка Келлера призвела до остаточного переходу до повстанців Запорізького корпусу, Сірожупанної дивізії, дрібних