Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Денис Володимирович Журавльов

місця дещо відтіснили хронологічно ближчі радянській людині Симон Петлюра та Степан Бандера, сформувавши таку собі оригінальну «ідейно-фонетичну» тріаду «лютих ворогів українського народу». Показовим є, наприклад, праця радянського дослідника В. Шутого «Историзм «Полтавы» Пушкина», в якій він намагається довести «невмирущу значущість» історичної концепції Пушкіна, висловленої в «Полтаве», з насолодою цитуючи пушкінські щоденникові фрази про головного персонажа поеми: «Однако же какой отвратительный предмет! Ни одного доброго, благосклонного чувства! Ни одной утешительной черты! Соблазн, вражда, измена, лукавство, малодушие, свирепость…»

Рецидиви сприйняття «Полтавы» як останнього аргументу в суперечках із політичними опонентами на тему «Мазепи та мазепинства» і сьогодні живі в українській, і ще більшою мірою – в російській масовій свідомості. Варто згадати лише нещодавню сварку московського мера Лужкова та колишнього російського ж міністра культури Швидкого з приводу скандального фільму українського режисера Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». У ході «дискусії» відомий своїми українофобськими висловами Юрій Лужков презентував Швидкому вищезгаданий твір Пушкіна як найвагоміший аргументу – мовляв, читайте, пане міністре, хто такий той ваш Мазепа і що він вчинив! Тобто «Полтава» дотепер сприймається певними політиками та частиною громадськості не як якісний літературний твір, написаний в певний період і з конкретних позицій, а як мало не універсальна, загальновідома істина, що доведення не потребує. Такий собі короткий курс історії проклятущого «мазепинства»…

Парадоксально, але для деяких сучасних українських авторів той самий пушкінський образ Мазепи став прикладом «людини волелюбної, сміливої вдачі, патріотичних почуттів, що загинула заради великої ідеї». Виявляється, що «твір Пушкіна «Полтава» захистив Мазепу від негативу тодішньої історіографії», – так пише сучасний дослідник М. Ткаченко. Схоже, намагання всидіти водночас на двох стільцях, сполучивши традиційний для радянських літературознавців культ Пушкіна з відносно новим «мазепинським» культом, зіграло в даному разі злий жарт із цим автором.

Стереотип, остаточно окреслений Пушкіним, домінував у російській і почасти українській масовій свідомості дуже довго. Яскраві романтичні образи «Полтавы», наприклад, надихнули Петра Чайковського на створення однієї з його найкращих опер – «Мазепа» (1884). Композитор цілком закономірно назвав оперу, приміром, не «Полтава», а саме «Мазепа», на честь головного героя, адже його цікавили зовсім не бойові дії між шведами, українцями та росіянами, а кипіння пристрастей в людських душах. Зауважимо, що опера, написана в період настороженого ставлення до українського питання та боротьби з «українським політичним мазепинством», не мала спочатку великого успіху у російського глядача, хоча згодом стала-таки достатньо популярною. Менш відомий той факт, що з самого початку опера викликала невеличку (і трохи дріб'язкову) дискусію в середовищі українських істориків. Так, В. Горленко (між іншим, нащадок відомого роду, що неодноразово фігурував на сторінках цієї книжки) із гнівом писав на сторінках журналу «Киевская старина», що фабула опери не витримує жодної критики. Мовляв, допити та катування Кочубея відбувались не в палаці Мазепи, а у Вітебську; там же було винесено смертний вирок. Орлик був генеральним писарем і, ясно, катувань не виконував. Ім'я гінця з доносом відоме – полтавський вихрест Петро Яценко… Проте про саму суть образу Мазепи – ні слова. Складається враження, що і фахові історики, і пересічний російський читач і глядач без особливого інтересу сприймали поодинокі спроби змінити або чимось доповнити усталений уже імідж «гетмана-злодея». Серйозним симптомом зменшення читацького інтересу до теми був спад хвилі художніх творів про українського гетьмана наприкінці XIX – на початку XX століття. Серед нечисленних спроб цього часу варто згадати хіба що популярні оповідання С. Ізвольського «Иван Мазепа – гетман Малороссии: исторические рассказы» (1907). На нашу думку, це пов'язано насамперед із кінцем довгої епохи романтизму і сприйняттям тогочасною читаючою публікою подій давно минулої доби як недостатньо актуальних. На жаль (чи все-таки на щастя?), не знайшлося автора, який оголосив би гетьмана борцем за (чи проти) емансипації жінок, соціалістом чи принаймні «народником».

Проте передумови до раптової актуалізації образу Мазепи визрівали прямо під носом у всевидячих російських спецслужб, на батьківщині гетьмана. Вони були напряму пов'язані з тим явищем, яке називають українським національним відродженням другої половини XIX століття. По мірі того як підкреслено аполітичне українофільство переростало в ще доволі неясні, але все настирливіші політичні прояви, українські громадські діячі, історики, літератори намагалися відшукати в минулому України якісь знакові постаті, образи, які могли б працювати на користь творення ідеї сучасної їм української нації. У цих пошуках всі вони неминуче наштовхувалися на «проклятого гетьмана». Здавалося б, ось він – чудовий шанс для тріумфального повернення гетьмана Мазепи яко стовідсоткового національного героя на сторінки тогочасних українських літературних творів з їхнім підвищеним інтересом до рідної історії. Але недаремно ж ми зауважували, наш ласкавий читальнику, що гетьмана таки важко звести до одного шаблону, упхати до патріотичного чи шовіністичного «лантуха», як це робила незабутня гоголівська Солоха зі своїми кавалерами, і наказати йому там сумирно сидіти… Наш герой не годився на роль звичайного «прикладу для підростаючого покоління» (такого собі Джорджа Вашингтона з його вишневим деревцем із американських дитячих книжок) з багатьох причин. Головною з них в цей період була навіть не «зрада» Петрові і не загальний крах політичних планів – якраз це українські інтелігенти-народники готові були «великодушно пробачити» гетьманові. Не такими вже й шокуючими виглядали на світанку новітньої доби і подробиці бурхливого особистого життя Івана Степановича. Ні, основною проблемою була ота сама «неправильна», «антинародна» внутрішня політика гетьмана Мазепи, якому пригадали і узаконену панщину, і роздачу земельних володінь, і покарання непокірних селян та козаків (тобто тих самих пригноблених і роботящих представників «простого люду», на яких – теоретично – мав мало що не молитися кожен добропорядний український інтелігент-народник). Тому ставлення кількох поколінь українських авторів Наддніпрянщини до Мазепи залишалося дещо прохолодним, з можливістю певних помітних відхилень в той чи інший бік.

Тому не дивно, що завзяті спеціалісти-літературознавці дотепер гаряче сперечаються, як ставився до гетьмана Мазепи, приміром, той-таки Тарас Шевченко. В даному разі ситуація ускладнюється тим, що в творах Кобзаря не так уже й багато згадок про гетьмана – кілька фраз у поемах «Іржавець», «Великий Льох», поодинокі згадки у віршах. З них можна винести хіба що те, що Шевченко відверто негативно сприймав жахливу руйнацію Гетьманщини російським царатом, який для нього уособлювали Петро І та Катерина II, а ось як саме поет ставився до Мазепи та його задумів – дати однозначну відповідь майже неможливо.

Великою оригінальністю трактовок не вирізняються ані стилізована під народну думу поема «Мазепа, гетьман козацький» Степана Руданського (більше відомого сучасному поціновувачу музичного мистецтва словами до пісні «Повій, вітре, на Вкраїну»), ані романтична повість (яку