Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Спершу Алекс справив на мене враження успішного й компанійського бізнесмена, кругловидого, із заокругленими жестами, великого любителя розповідати смішні історії й кумедно ласого до солодощів — навколо були розставлені невеличкі таці з шоколадом, і він весь час пожадливо їв його, розсіяно набираючи повні жмені. Я не зрозумів, що ж такого дивовижного Є. знайшла в його характері, доки решта гостей не розійшлися і ми не почали дискусію про деякі нюанси марксистської теорії. Тоді очі Алекса звузилися, погляд став пронизливим, будь-які сліди гумору залишили його і він, так би мовити, діалектично зробив з мене відбивну котлету. У нього була чітка, дошкульна й безжальна манера сперечатися, і, не задовольняючись після нокаутування опонента, він продовжував гемселити його.
Через якийсь час він знову ставав життєрадісним і компанійським.
Я тоді вже був комуністом за переконаннями і саме збирався прийняти рішення про вступ до партії. Ми зустрічалися кілька разів у Берліні. Потім Алекс поїхав, а згодом і Є. приєдналася до нього в Харкові, де вони одружилися. Ми час від часу листувалися. Роком пізніше через свою партійну діяльність я втратив роботу і вирішив емігрувати до Радянського Союзу. Моїм першим і останнім прихистком у цій країні був Харків, де я зупинявся в помешканні Вайсберга. Це була маленька, але за російськими стандартами шикарна квартира поруч з інститутом.
Український фізико-технічний інститут — одна з найбільших і найкраще обладнаних експериментальних лабораторій у Європі. Під час мого перебування в Алекса і його дружини я зустрічався з більшістю вчених, які з’являються в цій книзі як драматичні персонажі. Серед них був Лейпунський, начальник відділу ядерної фізики, і Ландау, вундеркінд радянської фізики, — сьогодні обидва, мабуть, відіграють провідну роль у створенні російської атомної бомби. До речі, пригадую довгу дискусію з Ландау, який із великим переконанням доводив, що праці філософів від початку часів і аж до Маркса, за винятком Маркса, не варті паперу, на якому надруковані. Також часом ми грали в покер з професором Шубниковим, милим і добрим педантичним ученим, який пізніше свідчив, що Алекс намагався завербувати його для гестапо, від чого Шубников зміг відмовитися лише тому, що іще з 1924 року працював на німецьку шпигунську організацію. Нашими сусідами й найближчими друзями були Мартін і Барбара Руемани. Пізніше Барбара, коли я попросив її допомогти Алексу, заявила, нібито завжди знала, що він контрреволюціонер-саботажник. Кожен член цього веселого гурту вчених, що зазвичай збиралися надвечір пограти в карти та випити чаю, після арешту Алекса стали одностайно звинувачувати його. Вони не були ані боягузами, ані підступними чи ницими людьми. Вони мали підкоритися системі або ж розділити долю людини, яку звинувачували.
Незважаючи на це, майже всі вони, включаючи Ландау, Лейпунського та Шубникова, були арештовані на пізнішій стадії «чистки» і підписали звичні фантастичні зізнання. Приблизно половину з них згодом звільнили, і вони повернулися на роботу наприкінці «чистки» у 1939 році.
Я поїхав з Росії восени 1933 року. Впродовж наступних трьох років Алекс тяжко й успішно працював. Разом з іншими він створив і редагував «Радянський фізичний журнал». 1933 року йому було доручено керувати будівництвом великого експериментального заводу, який згодом, після закінчення будівництва, він же мав і очолити.
Потім сталося вбивство Кірова, перший показовий процес над Зінов’євим і Камєнєвим, почався терор. У квітні 1936 року арештували дружину Алекса. Вони розлучилися 1934 року, але зберегли дружні стосунки. Звинувачення проти неї полягали в тому, що у свої мистецькі твори вона крадькома включала свастику, а, окрім того, ховала під ліжком два пістолети, плануючи вбити Сталіна. Після цього арешт Алекса став питанням часу. Можливо, він ще мав якийсь шанс як австрійський підданий отримати дозвіл на виїзд, натомість поїхав у Москву й Ленінград, щоб отримати свідчення впливових людей і допомогти дружині. У 1937 році це було б безумством, у 1936 році це було просто необачністю. Після вісімнадцяти місяців ув’язнення і майже успішної спроби самогубства її дійсно звільнили завдяки надзвичайним зусиллям австрійського консула. Однак за шість місяців до її звільнення і висилки з Росії, у березні 1937 року, було заарештовано Алекса. З цього моменту й починається його книга.
Закінчується вона трьома роками пізніше, коли Алекса, разом із групою інших німецьких та австрійських комуністів, соціалістів та біженців від фашизму, було передано через ДПУ в гестапо. Цей акт безпрецедентної підступності був одним із наслідків і в той же час ганебним символом сталінсько-гітлерівського пакту. Розповідь про те, як він витримав подальші тяжкі випробування в гестапо, і про роль, яку пізніше відіграв у польському підпіллі, з’явиться, я сподіваюся, на сторінках його майбутньої книги.
Упродовж трьох років радянського ув’язнення Вайсберг пройшов різні фази тюремного режиму: одиночна камера, політичний ізолятор, карцер, переповнена камера і навіть камера-«люкс» у Бутирці, де в’язням подавали на сніданок яєчню з шинкою, аби відгодувати їх перед передачею до гестапо, щоб вони справили там пристойне враження про принади радянського пенітенціарного режиму.
Драматична кульмінація його власної історії викладена в розділах 7 і 8 — «Конвеєр» та «Зізнання». Після семи днів і семи ночей безперервного допиту трьома слідчими, які змінювали один одного, з кількахвилинними перервами лише двічі на день, Алекс зламався й підписав зізнання. Через двадцять чотири години він відмовився від цих зізнань.
Його знову поставили на «конвеєр» — технічний термін, що позначає безперервний допит із позбавленням сну, — і після чотирьох днів і ночей він удруге підписав зізнання. Потім знову відмовився від них і втретє потрапив на «конвеєр», однак цього разу лише на двадцять чотири години. Після цього його мучителі збагнули, що мають справу з людським проявом такого собі «Джека-в-коробочці» — іграшки-стрибунця, пружини якої можна натягнути, але не можна зламати. Вони визнали його безнадійним і відтоді залишили більшою чи меншою мірою в спокої.
Люди, сильніші від Вайсберга, — старі революціонери, партизанські командири, люди, які ризикували своїм життям десятки разів, — капітулювали перед тими самими випробуваннями. Той факт, що Вайсберг зміг протриматися, завдячує рідкісному збігу обставин. Частина з них
