Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Аналізуючи незліченні індивідуальні долі та реконструюючи безліч подій, які передували тому, що сталося в 1937–1939 роках, я створив власну теорію перебігу тих безпрецедентних подій. Але я не можу мати претензій щодо повної правдивості моєї інтерпретації, бо обставини були занадто складними. Багато однакових подій мали різні причини, що ускладнює їх розуміння. Інші ж взагалі були безпричинними, а являли собою лише вибрики оскаженілого апарату, які не підлягають раціональному поясненню.

Я можу й прагну відтворити факти так старанно та докладно, як тільки дозволяє мені моя пам’ять, і з сумлінням, на яке заслуговують ті події. Відчуття спричиненої мені кривди не керуватиме моїм пером. Пізніші події не вплинуть на те, що я пишу, а сучасні тенденції не затуманять моєї пам’яті. Я викладу факти такими, якими вони були.

Знаю, що мені не уникнути нападок тих, хто зробив своєю професією захист системи тоталітарної брехні. Знаю, що як і всі інші, хто в минулому виходив наперед, я буду безжально оббреханий. Але я не спроможний зарадити цьому, бо не маю ніяких документальних засобів, щоб довести свою правоту. ДПУ відпускає свої жертви без довідки про те, що з ними було, як і без нотаток та щоденників.

Я маю єдину зброю — правду, і ця зброя завжди перемагає брехню. Брехня має безліч іпостасей, а правда лише одну. Декілька сот людей полишили Радянський Союз. Деякі з них уже втратили своє життя, або ж знов потрапили до в’язниці, але решта мала вижити.

Я не знаю, де вони зараз, але прийде день, і вони постануть і засвідчать. Те, що вони скажуть, підтвердить правдивість моєї сповіді.

Кілька слів про оцінку наведених мною фактів. Там, де я свідчу про події, учасником яких я був особисто, я повністю покладаюсь на свою пам’ять. Перед арештом я мав дуже добру пам’ять. Люди, які знали мене до ув’язнення, не раз це відзначали; але після всіх поневірянь вона, напевно, в якійсь мірі постраждала. Після тяжких нервових стресів у червні 1937 року моя пам’ять ослабла і вже цілком не поновилася. Але то не все. Події, які я в цій книжці описую, мали місце 10–15 років тому, і вони були частково перекриті пізнішими враженнями. Внаслідок цього деякі мої спогади про ті давні дні поблякли, деякі зв’язки розірвалися й більше не здаються очевидними. Іноді якісь постаті з’являються в моїй пам’яті, і я вже не можу пригадати, звідки вони взялися, і коли вперше ввійшли в моє життя. Багато імен і дат забулися. Однак, основні події залишилися дуже виразними в моїй пам’яті, оскільки з незначними відмінностями вони повторювалися знов і знов.

Часом я був змушений змінювати не лише імена, а й деякі супутні обставини, аби утруднити ДПУ розшифрування людей, які ще живуть у зоні його дій, життя і свободу яких я не хочу наражати на небезпеку, хоч і знаю, який слабкий запобіжний ефект дають ці перестороги. Руки апарату дуже довгі, а світова громадська думка є одним із найчутливіших пунктів режиму. В цих питаннях режим не шкодує ні праці, ні коштів. Тому я змушений деякі подробиці полишити. Незважаючи на те, що я змінював імена й назви, суть справи залишалася. Загалом не має особливого значення, що людина, яку я назвав Лебедєвим, насправді була Лебединським і що вона прибула із Сталінграда, а не зі Свердловська, і що їй було не сорок, а тридцять років.

Розмови із слідчими та співкамерниками займають у моїй книжці дуже багато місця. У більшості випадків я вживаю пряму мову.

Авторові можна дорікнути, що не можна точно відтворити розмову, що відбулася 10-15 років тому. Та те ж самісіньке можна сказати й про діалог, що відбувся всього 10 днів тому. Я обрав пряму мову лише з огляду на зручність викладу й не претендую на абсолютну достовірність відтворення розмов. Я часто приводжу різні свідчення моїх побратимів-в’язнів, не маючи можливості перевірити їх достовірність. Але атмосфера в’язниці швидко виявляє, кому можна вірити, а кому ні. Більшість свідчень є типовими, і вони підтверджені постійними повтореннями з різних уст.

Коли всі ці застереження зроблені, я можу бути певним, що майбутнє підтвердить правдивість моєї розповіді й об’єктивність інтерпретації того, що було. В усякому разі я намагатимусь описувати перебіг подій так, як вони відбувалися, без перебільшень і пом’якшень.

Я знаю Алекса Вайсберга з 1929 року. Наші життєві шляхи перетиналися у різні вирішальні моменти. Він народився 1901 року в Кракові, що належав тоді Австрії. Його батько був успішним єврейським торговцем. Через кілька років після народження сина сім’я переїхала до Відня, таким чином Вайсберг зберіг австрійське громадянство. Цей факт стане важливим у його подальшій долі. Він вивчав математичну фізику й інженерію у Відні, закінчивши навчання 1926 року. У сімнадцять років Алекс приєднався до молодіжного соціалістичного руху, а пізніше вступив до лав Австрійської соціал-демократичної партії. 1927 року розійшовся із соціалістами і вступив до Комуністичної партії.

Після закінчення навчання Вайсберг працював на різних роботах, зокрема був асистентом викладача Берлінської політехніки професора Вестфола. Пізніше працював для аргентинського уряду як технічний експерт. Аргентина інтенсивно закуповувала німецьке промислове обладнання, і Вайсбергу доводилося мандрувати по Саару і Руру, щоб наглядати за якістю товару, що дало йому великий досвід управління заводським виробництвом.

1931 року він отримав запрошення від Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) у Харкові на постійне місце проживання та переїхав до Радянського Союзу. Ми зустрілися в Берліні за кілька тижнів до його від’їзду в Росію через спільного друга Є. Я знав її з раннього дитинства, і ми завжди були близькими друзями. Вона сказала, що збирається заміж за Алекса