Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Вони розмістилися по своїх камерах і тяжко замислились. Пригадали своїх небагатьох старих товаришів, які потрапили до в’язниць одразу ж після 1917 року, бо відмовились визнати диктатуру. Однак, то були люди, які добровільно зголосилися на долю в’язнів. Двері до їхніх камер роками залишалися широко відчиненими. Варто їм було відмовитися від своїх переконань, і перед ними не тільки відчинились би двері на волю, але й відкрилася б дорога до високих державних посад. Але вони відмовлялися підтримувати політику правлячої партії. Вони боролися за волю всього народу, і коли, нарешті, прийшла революція, відмовилися пожертвувати бодай частиною цієї свободи заради прокладання шляху для приходу влади робітничого класу й соціалістичного перетворення суспільства. Вони сіли до в’язниць революції, як до цього сиділи у в’язницях царату. Найвищим арбітром для них була не світова історія, що завжди визнає правоту переможців, а власне сумління, яке забороняло їм іти на будь-які компроміси. Ці люди не мали нічого спільного з в’язнями 1937 року, які знов і знов капітулювали перед правлячою групою в партії, слухняно погоджуючись з усіма викривленнями лінії партії та присягаючи на вірність вождеві, якщо навіть у глибині серця не схвалювали його політику. Вони плювали на своїх товаришів, які потрапили в немилість, якщо того жадала від них партія, — і все те їм не допомогло. Вони втратили свою волю лише через те, що 30 років тому не належали до невеликої групи більшовиків, а входили до інших революційних угруповань.
Проте лише декілька перших тижнів після арешту подібні питання турбували їх, поки не приєднались до них їхні давні більшовицькі приятелі. Навесні 1937 року постановою Центрального комітету партії було закрито клуб старих більшовиків, і то був сигнал до започаткування масових арештів старих партійців. Хто був у партії давно, мусив колись необачно кинути нерозважливе слово, яке — свого часу, напевно, невинне — зараз стало фатальним. ДПУ мало дуже добру пам’ять. Якщо щось і було непоміченим, то тисячі таємних і явних агентів дбали про те, щоб ніщо не залишилось забутим.
Але ці давні єретичні висловлювання, або дії, не були причиною арештів, ба, лише приводом. Старі революціонери, чи то меншовики, чи соціал-революціонери, чи навіть правдиві більшовики боролися проти царизму за свободу. Вони любили свободу тоді та, мабуть, любили її всім серцем і зараз, а саме цього й боявся диктатор.
Новий режим деспотизму не потребував людей, котрі колись боролись за свободу. Він волів позбутися їх.
Ця ліквідація політично свідомої частини народів радянського суспільства була лише прелюдією до фантастично безглуздих процесів, які важко збагнути, неможливо описати і в які важко повірити на Заході. Сотні тисяч старих революціонерів і старих членів більшовицької партії були заарештовані. Ці арешти потрясли самі основи радянського суспільного життя. Але прості люди вірили, що йдеться лише про конфлікт у лавах правлячої партії. В другій половині 1937 року характер арештів змінився. Їх масштаби неймовірно зросли, й вони поширювались на тих, хто ніколи не був ні в якій політичній партії. Удень і вночі чорні ворони ДПУ снували вулицями радянських міст і сіл, вириваючи незліченні жертви з помешкань, заводів, університетів, лабораторій, фабрик, бараків, залізниць, військових частин і державних установ. Арештовані належали до найрізноманітніших верств суспільства. В камерах зустрічались робітники й селяни, урядовці й службовці, артисти й офіцери. Апарат Народного комісаріату важкої промисловості було репресовано на рівні з апаратами Наркоматів землеробства, оборони та освіти.
Країна була поділена на п’ятдесят республік і автономних областей з їхніми окремими урядами й мала близько п’ятисот наркоматів. Після урагану серед керівників живими залишилось лише декілька десятків чоловік. Жодна велика фабрика не вберегла свого директора або головного інженера. Нові люди займали їхні місця лише для того, щоб самим бути через декілька місяців заарештованими.
Арешт маршала Тухачевського та восьми провідних генералів відчинив двері в’язниць для офіцерського корпусу Червоної армії.
Через ці двері пішли тисячі. Командири всіх військових округів — стратегічних одиниць Радянської армії — змінили свої командні пункти на тюремні камери. Їхні наступники приєдналися до них кількома тижнями пізніше, не встигнувши навіть як слід освоїтись на новій посаді. Упродовж кількох місяців в окремих військових округах змінилося до п’яти командуючих. Врешті, забракло генералів, аби укомплектувати вакансії. Ці місця займали полковники, яких, у свою чергу, заміщали майори. Згодом полками стали командувати лейтенанти.
Спустошення в керівних радянських, партійних та господарських органах було повним. На чолі Комуністичної партії Радянського Союзу стоїть Центральний Комітет, що на той час складався з 71 члена та 61 кандидата. Ці люди пройшли випробування вогнем революції.
Обрано їх із сотень тисяч членів партії. Кожен день їхнього життя був старанно досліджений контрольними органами партії та ДПУ й понад три чверті їх було заарештовано як шпигунів. Політбюро партії, яке складалося з десяти членів і п’яти кандидатів, являло собою вузьку еліту. Це особистий штат диктатора, справжній уряд країни.
І принаймні п’ятеро з цих людей стали жертвами ДПУ.
Апарат Комінтерну формально користувався правами партійної екстериторіальності. Згідно зі статутом, виконавчий комітет Комінтерну стояв понад будь-якими радянськими партійними органами.
Кожен комуніст як у Радянському Союзі, так і в капіталістичних країнах
