Макуха - Дмитро Чобіт

У цей момент О.Турчинов уже зібрався з думками і перебив свого генерала: «Я хочу додати, шановні глядачі…» Та я наполіг на тому, аби А.Кожемякін закінчив та дав відповідь по суті заданого запитання. Тому слово знову взяв А.Кожемякін: «Я не знаю, о чём вы говорите. И вообще каким образом вы… Послушайте, я не знаю…» [161]

Далі я знову взяв мікрофон і запитав: «Пане Кожемякін, дайте чітку відповідь так чи ні? Ви знищили справу стосовно організованого угрупування, чи ви її ніяк не знищували? Так чи ні?»

Ось що відповів А. Кожемякін. І це в прямому ефірі, чула вся Україна: «Послушайте, господин Чобит, не вашим статусом и не вашим лицом, и как говорится, вашим — не буду говорить чем. Этот вопрос мне может задать — если это есть на самом деле, а мы разберемся, я думаю, — только председатель Службы безопасности. И я на этот вопрос, если меня спросят, отвечу так, как оно есть на самом деле. А вы этот вопрос не имеете права задавать!» [162]

У такий спосіб А. Кожемякін ухилився від прямої відповіді, він не заперечив звинувачення його у знищенні важливих документів. Ось вам і борець із корупцією! Для чого він це зробив? Чому не дає чіткої відповіді? Чому твердить несусвітню нісенітницю, що це запитання йому ніхто, крім голови СБУ, не має права задавати? Та це запитання цьому народному депутату України за списком БЮТ (№ 26) тепер повинні задавати не лише журналісти, а й всі бажаючі виборці. І він мусить народу дати чітку відповідь на запитання, де подів матеріали про мафію?

Як тут не згадати не раз прилюдно повторені слова О. Турчинова про те, що коли в СБУ пропадуть важливі документи, то він допоможе знайти їх копії. Звідки він знав, що документи можуть зникнути? І навіщо йому їх копії? Та коли у цей ряд поставити діяльність А. Кожемякіна, то все стає зрозуміло. Документи чомусь знищували в СБУ, але їх копії, мабуть, залишились лише у А. Турчинова. Та навіщо це робилось? Ось вам і рівень роботи голови СБУ та його «бойових генералів».

Мабуть у зв'язку з обранням А. Кожемякіна народним депутатом України та набуття ним депутатської недоторканості, кримінальна справа щодо знищення у стінах СБУ особливо важливих матеріалів злочинного угрупування канула у лету.

Та я його випустив, йолкі-палкі! Знав би — не випустив ніколи.

У списку БЮТ на виборах народних депутатів України у 2006 році під номером 26 значився Олег Валерійович Ляшко. На позачергових виборах 2007 р. він перебував на 31 позиції. Широкому загалу О. Ляшко більш відомий як шеф-редактор київського тижневика «Свобода». Хоча в Україні з 1990 року вже випускалася газета з такою назвою — у Тернополі, О. Ляшко зареєстрував своє видання як загальнодержавне, тим самим залишивши тернополян на обласному рівні.

У критичних публікаціях в інтернеті О. Ляшка чомусь називали «журналізтом», тобто це слово писали з умисною граматичною помилкою. Мабуть, таким чином наголошували на його грамотності та відсутності у цього трудівника пера не лише спеціальної чи журналістської освіти, а й вищої загалом. На рівень грамотності О. Ляшка ще у 1994 році звернули увагу і київські слідчі та надали газеті «Киевские ведомости» текст українсько-російським суржиком, написаний рукою цієї «акули пера». Однак навіщо нам граматика — перейдемо до цікавішого.

Газета «Киевские ведомости» 13 вересня 1994 року присвятила тоді ще мало кому відомому Олегові Ляшку аж цілу сторінку! Справа у тому, що на той час, не маючи належної освіти та відповідного досвіду, двадцятирічний О. Ляшко опинився на посаді помічника тодішнього міністра внутрішніх справ України А.В. Василишина, мав у своєму розпорядженні автомобіль ГАЗ-24 з водієм та ще й двома номерами прикриття. У ті часи ще ніхто не знав луценківського гасла «Закон один для всіх», і за скоєний О. Ляшком злочин помічнику міністра довелося відповідати самому. Проти нього порушили кримінальну справу, а судовий вирок визначив тривале позбавлення волі. Але все по порядку.

За основу розповіді про О. Ляшка візьмемо київську публікацію 1994 року, вважаємо її правдивою і абсолютно неупередженою — не могли ж тоді знати, що пишуть про майбутнього «воїна світла» Ю. Тимошенко. Стаття називалася «Фаворит міліцейських генералів» і мала чотири розділи: «Помічник міністра», «Заслужений журналіст МВД», «Головний редактор», «Герой кримінального роману». Починалася стаття за сюжетом гоголівського «Ревізора». Дія відбувалася весною 1992 року у місті Мерефа Харківської області та була пов'язана із місцевою станцією технічного обслуговування автомобілів ГАЗ:

«У кабінеті начальника МРЕО при РВВС Харківської області капітана міліції Андрія Дмитрієва сидів гість із Києва і нетерпляче чекав керівників станції.

Першим прибіг Андрій Колотуха, заступник директора станції. І тут же нарвався на гнів київського чиновника, який по-вчительськи відчитав його: мовляв, стукати у двері потрібно.

Піднявши очі, Андрій Колотуха побачив, що у кріслі вальяжно сидить хлопець років 25-ти. Представився помічником міністра внутрішніх справ України. Назвав себе Олегом Ляшком.

Ляшко, як він сам повідомив, прибув у Мерефу за завданням міністра. Той доручив йому перевірити роботу станції, зокрема, розібратися із сигналами про зловживання…

Не встиг помічник закінчити свою обвинувальну промову, як на порозі кабінету виріс директор підприємства Валентин Сищенко. І йому дісталося на горіхи від впливової міністерської особи. Ні живі, ні мертві стояли перед приїзжджим ревізором Сищенко і його заступник. На мить запанувала тиша. Її порушив стук у двері. Увійшли начальник ДАІ РВВС Харківського району підполковник