Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Коли 10 квітня 1964 року Дод поїхав із Карлсруе, Сташинського повернули в камеру. Ходила чутка, що він відбуває покарання у в’язниці Ландсберґ за шістдесят п’ять кілометрів від Мюнхена, де скоїв свої злочини. Попереду лишалося п’ять років тюрми. Адвокат Гельмут Зайдель подав прохання про помилування, але перспективи були примарні. Та й коли випустять Сташинського, куди йому йти? Суддя Ягуш сказав сенатору, що свідчення Сташинського були дуже корисні, але після виходу з в’язниці в Німеччині йому буде дуже небезпечно. Ягуш сподівався, що його можна буде влаштувати у якійсь безпечнішій країні. Якщо справді угода зі Сташинським існувала, то Ягуш був переговорною стороною. Але невдовзі його відправлять у відставку, і Сташинський лишиться без важливого союзника й захисника[393].

Проблеми доктора Ягуша почалися за кілька місяців до приїзду Дода, і він сам їх породив. У вересні 1964 року суддя зазіхнув на цехову поруку, надрукувавши у «Шпіґелі» статтю, у якій піддав сумніву правомірність звільнення з федеральної в’язниці східнонімецького шпигуна, якого нібито обміняли на кількох політичних в’язнів з НДР. Стаття критикувала політику уряду й начальства Ягуша і була надрукована без підпису. Ще одна стаття Ягуша вийшла у «Шпіґелі» на початку листопада 1964-го. Вона критикувала дії генеральної прокуратури, яка санкціонувала арешт журналіста, звинуваченого у шпіонажі за знаменитою «справою “Шпіґеля”». Цю статтю було підписано псевдонімом «Юдекс». Обидва матеріали були дуже гострими й набули широкого розголосу. Почалося полювання за автором, і невдовзі одна мюнхенська газета вказала на Гайнриха Ягуша[394].

Бруно Хойзінгер, голова Федерального карного суду, з яким Дод обговорював справу Сташинського кілька місяців тому, побачився з Ягушем, але той все заперечував. Невдовзі він передумав і визнав псевдонім «Юдекс». Кар’єра у Верховному суді скінчилася. Ягуш зачепив майже всіх: прихильників покращення стосунків зі Сходом тим, що виступив проти звільнення комуністичного шпигуна, а яструбів тим, що критикував незаконний арешт журналіста, звинуваченого у шпигунстві. Та найважливіше – брехав начальству і колегам. Ще від часів процесу Сташинського Ягуша звинувачували, ймовірно, не без інспірацій зі Сходу, у причетності до нацифікації німецьких профспілок за Гітлера. Ягуш закиди спростував, начальство й колеги по Верховному суду його підтримали. Після статті у «Шпіґелі» вони відвернулися від нього.

У січні 1965-го Ягушу дали умовний термін за кривосвідчення про своє членство в НСДАП, а через місяць відправили у відставку за станом здоров’я. Втративши мантію, він став експертом у транспортному законодавстві, але найбільшим юридичним доробком Ягуша став вирок у справі Сташинського. Ця ухвала мала безпосередній вплив на десятки судових справ колишніх нацистів, зокрема на освєнцімський процес, який закінчився восени 1965 року. Підсудних визнавали співучасниками, а не організаторами злочинів. Так, Роберт Мулька отримав чотирнадцять років ув’язнення, натомість його начальника й коменданта табору Рудольфа Гесса варшавський трибунал 1947 року засудив до смертної кари.

Німецькій парламентській системі знадобилося сім років, щоб змінити карний кодекс і закрити діру, пробиту вироком Сташинського. Новий кодекс набув чинності лише в середині 70-х років, і багато нацистських злочинців розігрували в німецьких судах «захист Сташинського». Може, Ягуш, колишній член НСДАП, мав задню думку, даючи Сташинському м’яке покарання і створюючи судовий прецедент, за яким він вважався лише співучасником злочину? На це питання важко відповісти однозначно. Але з протоколів виступу Ягуша випливає, що він проводив паралелі між Сташинським, звичайною людиною, обточеною ідеологічною машиною тоталітаризму, і простими німецькими громадянами, які коїли злочини за нацистів. Начальник Ягуша, голова Федерального суду Бруно Хойзінгер симпатиком нацистів не був – 1935 року він подав у відставку з посади голови суду, не бажаючи присягати Гітлеру[395].

Після відставки Ягуша в німецькій юридичній системі стало на одну людину менше з тих, хто цікавився долею Сташинського після того, як він вийде на волю. Можливо, саме поїздка до Західної Німеччини спонукала Дода подумати про безпечну схованку для Сташинського. Достеменно відомо, що до і після цієї поїздки Дод і його канцелярія консультувалися з ЦРУ. На зустрічах з німецькими посадовцями його постійно супроводжували принаймні двоє оперативників ЦРУ. Одним із них був, вірогідно, Артур Стімсон. За спогадами Дода, він найкраще орієнтувався у справі Сташинського. На початку 70-х років Стімсон працював начальником бази ЦРУ в Мюнхені. Контакти Дода з ЦРУ публічно підтвердив 1966 року директор управління Річард Хелмс[396].

Директор ЦРУ допомагав Доду залагодити політичний скандал, який спалахнув у зв’язку з поїздкою сенатора в Західну Німеччину до Сташинського. У червні 1966 року комісія Сенату з етики почала слухання про поїздку Дода. Підозрювали, що справжньою метою його відрядження була допомога приятелю-єврею, відставному бригадному генералу американської армії Юліусу Кляйну, який піарив західнонімецькі компанії у США. У 60-х роках Кляйна критикували за проштовхування бізнес-інтересів компаній, які мали зиск із нацистського режиму і його злочинів. Західнонімецькі фірми перестали замовляти його послуги. Політичні опоненти сенатора Дода доводили, що він поїхав у Німеччину не побачитися зі Сташинським, а залагоджувати справи генерала Кляйна й повернути йому втрачений бізнес. Обвинувачень так і не довели, але 1967 року Дода спіймали на використанні виборчих фондів у приватних цілях. Людина, яка дякувала Сташинському за правду, лишалася при посаді до 1971 року, але втратила владу й реноме. Радянська преса раділа падінню сенатора, який вважався одним із найзапекліших ворогів Радянського Союзу[397].

37. Привид

Першим новину про звільнення Сташинського повідомив гамбурзький журнал «Штерн» у номері за 23 лютого 1969 року. «Його зустріли агенти ЦРУ, – писав кореспондент журналу, – і одразу переправили у Сполучені Штати на військовому літаку». Асошіейтед Прес одразу передало новину газетам всього світу. Публікація у «Штерні» не пройшла повз увагу КДБ. Наприкінці березня голова українського апарату КДБ доповів про неї партійному начальству.

ЦРУ теж прочитало цю статтю, її копія (з позначками і підкресленнями, але без словесних коментарів) є у справі про убивство президента Кеннеді. Жодних публічних коментарів управління не давало. Єдина офіційна установа, яка відгукнулася на подію, – Міністерство юстиції ФРН. 19 лютого 1969 року речник міністерства оголосив, що тридцятидев’ятирічного Богдана Сташинського випустили з в’язниці і дозволили виїхати з країни, бо його життя було тут у небезпеці. Куди поїхав Сташинський, речник не уточняв, але сказав, коли він поїхав – два роки тому. Колишній чекіст-кілер відсидів дві третини свого терміну[398].

Це було перше повідомлення про Сташинського від березня 1965-го, коли преса повідомила, що президент ФРН Гайнрих Любке відхилив прохання Гельмута Зайделя про помилування його підзахисного. Дві третини вироку Сташинського минали в середині