Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Страус. Гелденгейзу виповнилося шістдесят років, до відставки він служив начальником секретного відділу поліції Південно-Африканської Республіки (BOSS). Цей відділ вів боротьбу з Африканським національним конгресом й «уславився» підпільною роботою, убивствами активістів і порушенням прав людини. У червні 1983 року, за вісім місяців до інтерв’ю, Гелденгейз пішов у відставку з найвищої у правоохоронному відомстві посади верховного комісара поліції й захотів поділитися з публікою професійними секретами. А історія Сташинського прекрасно вписувалася в закони жанру.

Інтерв’ю вийшло 5 березня 1984 року у «Кейп таймс», найстарішій газеті країни. Матеріал містив також біографію Гелденгейза і замітку про вбивство Лева Ребета. Генерал заявляв, що Сташинський приїхав до Південної Африки одразу, як вийшов на свободу, і Гелденгейз, тоді ще полковник секретної служби, першим допитав нового поселенця. Гелденгейз розповів деякі обставини життя Сташинського у ПАР, але найважливіше тримав за зубами. «Досьє Сташинського – одна з найбільших таємниць світу, – розповів він журналісту, – і почасти лишається нею, адже його нове ім’я і місце перебування ніколи не розкриють». Якщо чекісти все ще полювали за Сташинським, їм дали ключ. Проблема полягала в тому, що Радянський Союз не мав дипломатичних відносин з Південною Африкою і проводити операції у цій країні було дуже важко. Крім того, Гелденгейз сказав, що Сташинського ніхто не впізнає.

Генерал розповів, що, уникнувши смертної кари у ФРН, Сташинський не гарантував собі спокійного життя, тому його випустили з в’язниці в обставинах суворої секретності задовго до кінця покарання. «Між тим на нас вийшла західнонімецька розвідка і попросила дати цьому чоловіку притулок у Південній Африці, вони вважали, що це єдина країна, де його не знайдуть агенти КДБ». Лише три людини на всю країну знали, де оселився Сташинський: сам Гелденгейз; начальник таємної поліції Гендрик ван ден Берґ (майже однофамілець німецького журналіста Гендрика ван Беркха, який під псевдонімом Карл Андерс написав книжку про Сташинського) і прем’єр-міністр Південної Африки Б. Й. Форстер.

За словами Гелденгейза, Сташинський приїхав до Південної Африки у 1968-му, через рік після виходу з в’язниці. Південноафриканцям не довелося шкодувати, що на прохання західнонімецьких колег вони прийняли Сташинського. Екс-генерал розповів, що Сташинський «передав нашій розвідці багато цінної інформації про структуру й операції російських спецслужб». У Південній Африці Сташинський, судячи з усього, отримав не тільки нове ім’я, а й нову зовнішність. А ще нову роботу і нову дружину. «Ми влаштували його на роботу, якою він був задоволений, – розповів Гелденгейз. – Невдовзі він зустрів дівчину з Дурбана, і вони полюбили одне одного. Коли вони одружувалися, він запросив мене бути його свідком. Між нами виникли дружні стосунки, які існують досі, і я радо погодився». Гелденгейз сказав, що тримає у банківській комірці фотографію, де він стоїть зі Сташинським і його дружиною після весілля. На цьому знімку Сташинський, очевидно, має інший вигляд, ніж на старому фото з книжки Карла Андерса, яку передрукувала газета. Гелденгейз ніколи не згадував Інґе Поль чи інших людей, які приїхали до Південної Африки разом зі Сташинським[410].

Агентства новин поширили інформацію про нове життя колишнього чекіста усім світом. Інтерв’ю Гелденгейза привернуло увагу української преси на Заході. Чи можна брати його слова на віру? Усіх цікавило це питання – і кадебістів, і родичів Бандери та Ребета. Новина походила з дуже несподіваного місця – розділеної апартеїдом Південної Африки. Сташинський голосував ногами за зовсім іншу частину вільного світу. Може, це була спроба збити зі сліду агентів КДБ, а Сташинський живе собі деінде з Інґе Поль?[411]

Віру у правдивість версії Гелденгейза вселяло те, що двоє з трьох людей, які нібито знали Сташинського у Південній Африці, були живі. Колишній прем’єр і президент Б. Й. Форстер помер у вересні 1983-го, але Гендрик ван дер Берґ був при доброму здоров’ї, після відставки у 1980 році опікувався своєю птахофермою і писав спогади. Версія Гелденгейза збігалася зі старими повідомленнями преси про Інґе Поль. Згідно зі статтею у «Штерні» від лютого 1969 року, після того, як чоловік здався американцям, вона вела потайне життя. Після арешту батька Інґе небезпідставно боялася, що її теж ліквідують або викрадуть і переправлять на Схід. Вона не з’явилася на суді і відмовилася від гонорару у 20 000 марок, запропонованого одним західнонімецьким журналом за відверте інтерв’ю.

Пізніше преса дізналася, що вона переїхала під іншим іменем у Штутгарт і працювала там перукаркою. 23 червня 1964 року, майже через два роки після процесу, вона розлучилася зі Сташинським. Шлюб, який так шокував свого часу чекістів, формально закінчився. Відтак Інґе повністю зникла з поля зору. Може, розлучення теж було маневром, щоб заплутати КДБ? Може, Інґе зникла, щоб возз’єднатися з Богданом після його звільнення? Коли інформація про достроковий вихід Сташинського проточилася у пресу, адвокат Інґе сказав «Штерну», що про неї потурбувалися і вона жила щасливо. Можливо, турбувався про неї Богдан і вони жили разом – хтозна. Та судячи з інтерв’ю Гелденгейза, розлучення 1964 року було справжнім[412].

На версії Гелденгейза позначився міжнародний клімат кінця 60-х років, коли геленівська БНД і таємна поліція ван ден Берґа починали тісну співпрацю. Гелен і ван ден Берґ у минулому мали багато спільного. Під час війни обидва воювали проти союзників: перший у лавах вермахту, другий – у парамілітарній організації, яка перешкоджала воєнній діяльності британського й південноафриканського урядів. Обидва після війни були антикомуністами: Гелен боровся з КДБ і Штазі, а ван ден Берґ з прорадянським Африканським національним конгресом. 1969 року вони об’єднали зусилля й організували одну з найконтроверсійніших операцій обміну в історії холодної війни. Одного чекіста, затриманого ван ден Берґом, Гелен обміняв у східних німців на десяток своїх агентів, схоплених за залізною завісою.

Звали його Юрій Логінов. Двадцятирічним юнаком у травні 1961-го він спробував втекти до американців, звернувшись до посольства США в Хельсинкі. Оперативник ЦРУ переконав його почекати з втечею і працювати на американців. Логінов погодився. Робота на ЦРУ не заважала просуватися по службі в КДБ. 1967 року він став майором відділу зовнішньої розвідки. У той час контррозвідка ЦРУ під керівництвом Джеймса Енглтона збилася з ніг, вистежуючи у себе радянського «крота». Перебіжчик Юрій Носенко сидів у камері, проходив одну перевірку на поліграфі за іншою, і в очах Енглтона Логінов був першим підозрюваним на роль подвійного агента КДБ. Американці вирішили перевірити його лояльність ЦРУ, передавши у розпорядження ван ден Берґа.

У червні 1967 року, коли Логінов із завданням комітету приїхав до Йоханесбурґа, люди Енглтона здали південноафриканським колегам, що на території ПАР працює радянський агент. Ван