Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий
Перемога ван ден Берґа виявилася поразкою Енглтона. ЦРУ не знало, що робити. Південноафриканці не могли висунути Логінову обвинувачення, адже це означало оприявнити секретну інформацію ЦРУ, а управління не могло на це піти. І просто відпустити його було неможливо. Тоді виникла ідея (припускають, що у Райнгарда Гелена) обміняти Логінова на оперативників БНД на Сході. Таке рішення влаштовувало всіх, крім самого Юрія Логінова: невдячні американці повертали його чекістам. Через південноафриканців ЦРУ засвітило список агентів КДБ за кордоном, яких нібито здав Логінов під час допитів. У такій ситуації Логінов волів би не повертатися в СРСР, але його інтересами знехтували. У липні 1969 року ван ден Берґ відправив Майка Гелденгейза з Логіновим до Західної Німеччини. У Франкфурті його передали спершу Гелену, потім чекістам. Усвідомивши ситуацію, шокований Логінов намагався уникнути екстрадиції, але його не слухали. В обмін на невдалого американського шпигуна німці отримували одинадцять своїх агентів.
Коли Гелденгейз віз Логінова на вірогідну смерть, Сташинський уже жив у Південній Африці і розповідав новим господарям про методи роботи КДБ. На фоні Логінова йому сильно пощастило. Кілька років у західнонімецькій в’язниці не йшли в жодне порівняння з тим, як ЦРУ повелося з Носенком і Логіновим. Реалізуй Богдан початковий план, придуманий у Москві в січні 1961-го, – вийти через Інґе і Західний Берлін на американців і запропонувати їм свої послуги в Москві – він міг стати мішенню обох розвідок – і ЦРУ, і КДБ. Навіть якби Сташинському вдалося обманути чекістів і втекти на Захід, жодних гарантій, що його не обміняли б назад, як Логінова. Хтозна, чи була б тоді радянська фортуна до нього так само ласкава, як до Логінова. КДБ, очевидно, так і не дізнався про роботу Логінова на ЦРУ, і йому загрожувало покарання тільки за здачу секретів південноафриканцям. Але трибунал його оминув: виявилося, що Логінов – син високого начальника, крім того, починаючи роботу на КДБ, він не давав присяги. Логінова вислали в закрите для іноземців місто Горький, де всю холодну війну він пропрацював вчителем англійської у школі[413].
Сташинський, судячи з усього, залишався в Південній Африці. Ходили чутки, що в 70-х роках він служив радником організованих південноафриканцями загонів, які воювали в Конго. Може, це й була робота, яку, за словами Гелденгейза, Сташинському знайшли в ПАР? Цілком можливо: 1967 року, коли він вийшов на свободу, південноафриканська поліція почала боротися з повстанцями в Родезії. У прикордонні райони відправили дві тисячі поліцейських, проти заворушників кинули поліцейський спецназ – прообраз загонів особливого призначення, створених Гелденгейзом у 70-х роках. Перші бійці особливих загонів проходили підготовку на базі таємної поліції в Дурбані, з цього міста нібито походила нова дружина Сташинського. У Дурбані жив і помер Гергі Страус, інтерв’юер Гелденгейза[414].
Новий спецназ слід було підготувати для боротьби з повстанцями, і Сташинський, маючи досвід війни з визвольним рухом в Україні, міг допомогти своєму весільному боярину Майку Гелденгейзу. Утекти від одного тоталітарного режиму, щоб працювати на інший, – роль не унікальна, якщо вона справді дісталася Сташинському. У 50-х роках перебіжчик Ніколай Хохлов був радником південнов’єтнамського диктатора Нго Дін Зьєма в питаннях ефективної протидії партизанському руху. Хохлов і Сташинський (різною мірою) були спеціалістами з таких питань і, живучи на Заході, поділяли антикомуністичні переконання. У них не було якихось особливих політичних чи психологічних причин не брати участі у світовому поході проти комунізму, як це називала західна пропаганда[415].
Із двох припущень про нову країну Сташинського – Сполучені Штаті або Південно-Африканська Республіка – останнє здається вірогіднішим: воно краще вписується в історичний контекст і не суперечить інформації про життя Сташинських після суду з американських і німецьких джерел. Якщо версія Гелденгейза достовірна, то багато моментів у житті Сташинського постають у новому світлі. Слюсарна підготовка, судячи з усього, йому не знадобилася. Незрозуміло, де він провів 1967 рік і що робив, але 1968-го працював на південноафриканські спецслужби, які в боротьбі з повстанцями й пригнобленими народами використовували ту саму брутальну тактику, що й КДБ. Сташинський втратив жінку, яка надихнула його вирватися з тісних обіймів КДБ й радянського режиму. Боярин на новому весіллі був генералом спецслужб, якого підозрювали не тільки в масштабних порушеннях прав людини, а й у тому, що він тероризував політичних опонентів режиму за кордоном. Здавалося, що порочне коло державного насильства й зради, з якого безуспішно хотів вирватися Сташинський, замкнулося в Південній Африці.
Думка, що Гелденгейз, досвідчений розвідник, свідомо вигадав історію про південноафриканські пригоди Богдана, щоб відвернути увагу від справжнього Сташинського, не має серйозних підстав. В інтерв’ю, яке генерал дав авторові цих рядків у квітні 2013 року, він підтвердив перебування Сташинського у Південній Африці, але додав, що ні він, ні його колишні колеги, з якими він радився, не знають, куди він подівся. Через свого біографа генерал також підтвердив автентичність інтерв’ю, які він дав 1985 року[416].
Заперечити версію генерала можна тільки незалежними свідченнями про життя Сташинського після виходу з в’язниці в грудні 1966-го. Поки таких свідчень нема, єдина надійна база для припущень – порада, яку Сташинський дав Ярославу Стецьку. «Не думаю, що існує надійний захист від убивць КДБ, – відповів Сташинський на питання Стецька, яке йому передали у в’язницю. – Але можна ускладнити виконання таких злочинів». Сташинський радив гіпотетичним жертвам КДБ змінювати імена й адреси щонайменше раз на три роки, а країну проживання якомога частіше. У всіх країнах слід вибирати поширені імена і не брати слов’янські. Імена й адреси не мають фігурувати в телефонних довідниках. Удома слід використовувати інші псевдо і навчитися помічати хвости. «Повна секретність – перша заповідь», – казав Сташинський[417].
39. Шлях додому
«Злегка сутулий, із залисинами і сивиною чоловік, який на вигляд був значно молодшим за свій вік, зовсім не схожий на того Богдана Сташинського, якого я бачила на фотографіях», – писала українська журналістка Наталя Приходько про своє знайомство з чоловіком, який відрекомендувався Богданом Сташинським.
За словами журналістки, вона зустрілася з колишнім агентом КДБ влітку 2011 року за посередництва приятеля, відставного офіцера Служби безпеки України. Той сказав, що Сташинський, наближаючись до восьмого десятку, не хотів забирати секрети із собою і був готовий на інтерв’ю. У
