Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

нацистську історію – Кун у виступі в останній день процесу, Ягуш у тексті вироку. Але згадки ці суттєво відрізнялися між собою. Кун заявив, що, з огляду на тоталітарний досвід власне Німеччини, суд не може попускати злочинів, скоєних в інтересах тоталітарних держав. «Нам, німцям не припало критикувати інших, – заявив Кун. – Ми не розібралися із власним минулим. Акти насильства не стають менш серйозною справою тільки тому, що скоєні іншими». Ягуш сказав, що німці знають, як важко протистояти масованій державній пропаганді. Сташинський, за його словами, не був добровільним злочинцем, це не «Айхманн, який з радістю ішов за своїм вождем….він був бідолахою, що був примушений автоматично виконувати накази й перебував в ідеологічному тумані»[377].

Адвокат Сташинського Зайдель характеризував свого клієнта як жертву тоталітарного режиму, продукт ідеологічного промивання. Вирок, з якого Сташинський поставав радше співучасником, а не організатором, ставив непросте питання про індивідуальну відповідальність за злочини, скоєні в ім’я держави і за її наказом. З часів Нюрнберзького трибуналу суди ФРН відхиляли апеляції нацистських злочинців, що ті просто виконували накази. Тепер Федеральний карний суд і Верховний суд, який затверджував його вироки, кардинально змінили цю практику. Обидві інстанції у справі Сташинського формально відхилили аргумент «дія за наказом», але вирок агентові КДБ давав адвокатам нацистських злочинців свободу маневрування: відтепер вони могли заявляти, що підсудні лише співучасники, а головні злочинці – Гітлер, Гімлер, Геринг та інші керівники Третього рейху – давно були мертві.

У такому підході багато людей побачили небезпеку. Журналіст «Франкфуртер рундшау» був розчарований вердиктом суду: «Це звучить як глум, коли президент сенату Ягуш у мотиваційній частині вироку каже, начебто німці особливо добре розуміють таких людей, як Сташинський, таємних убивць. […] Чи не бачить він, як своїм вироком наближається до принципів того уряду, для якого вбивство не є злочином?..» Читач гамбурзької «Більд-цайтунґ» писав у газету: «Тепер треба буде переглянути всі вироки у справах про вбивства, здійснені за наказом Гітлера». Мало хто сумнівався, що на вирок вплинула політична ситуація холодної війни. Одні вітали такий поворот подій, інших він засмутив. «…Вирок цілковито правильний, бо завдяки зізнанню цього чоловіка, треба сподіватися, в багатьох людей на Заході прояснилися їхні мутні очі під час оцінювання політики Москви», – писав інший читач. Хтось не погоджувався: «…це жахливо. Чи є ми державою, у якій панує право, чи прислужниками політичних скритовбивців?»[378]

Інше дражливе питання для політичної й інтелектуальної еліти – порушення Радянським Союзом суверенітету Західної Німеччини. Одразу після оголошення вироку речник уряду ФРН Гюнтер фон Газе зробив заяву: федеральний уряд обурений «тим страхітливим фактом, що чужа держава, порушуючи міжнародне право, виконує на німецькій території підступні вбивства».

Журналісти запитували, що уряд робитиме, крім риторичного засудження убивств: «Доведено безсовісне порушення суверенітету нашої Федеративної Республіки. Ребета й Бандеру було убито в Мюнхені за радянським наказом. Карне й міжнародне право знехтуване. Перед Москвою ніхто не може почуватися в безпеці, жодна держава, жодна людина». Спонукувані пресою, німецькі депутати почали надсилати офіційні запити про реакцію уряду на вирок, але уряд не горів бажанням діяти. Автор стаття у «Бадіше ноєсте нахріхтен» мав слушність. Жодна європейська держава, особливо Західна Німеччина, не могла почуватися спокійно супроти комуністичної супердержави, яка хотіла змінити правила гри і дорівнятися до американців[379].

Перший запит у федеральному парламенті було зроблено 7 грудня 1962 року. Уряд ухилився, пославшись на те, що Верховний суд у Карлсруе ще не затвердив офіційної ухвали. Після повторного запиту в лютому 1963 року уряд, крім заяви у пресі, вже мусив щось зробити. У квітні 1964 року Міністерство закордонних справ надіслало радянському посольству в Бонні офіційну ноту. У ній йшлося: «Як встановив Федеральний суд… обидва злочини було здійснено за наказом радянських органів. Це змушує Федеральний уряд звернути увагу уряду Союзу Радянських Соціалістичних Республік на те, що подібні дії прямо суперечать загальновизнаним принципам права, зокрема міжнародного. Федеральний уряд закликає уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік вжити всіх необхідних заходів, щоб унеможливити подібні дії в майбутньому». Нота закінчувалася стандартною формулою: «Міністерство іноземних справ запевняє Посольство Союзу Радянських Соціалістичних Республік у цілковитій повазі». Радянська влада документ просто проігнорувала і нічого не відповіла[380].

Західнонімецька влада була надто слабкою і вразливою, чекати від неї чогось вагомішого за прості дипломатичні жести не варто було. «Хто кине Москві обвинувачення?» – питав журналіст «Бадіше ноєсте нахріхтен». Він сподівався на Організацію Об’єднаних Націй. Цього ж хотіли від німецького уряду Лев Добрянський і Український конгресовий комітет Америки. 12 жовтня комітет надіслав Аденауеру прохання підтримати розгляд справи Сташинського в ООН. Цього не сталося, але бандерівці не збиралися здаватися. Одразу після оголошення вироку вони скликали прес-конференцію й оголосили про намір передати справу міжнародному суду.

Головною фігурою кампанії був Ярослав Стецько, третя людина у чорному списку Сташинського. Богдан знав його під іменем гер Даньків і мав з’ясувати, де він живе в Мюнхені. Стецько, голова Антибільшовицького блоку народів, на відміну від Бандери, не мав проблем із в’їздом у США, багато разів зустрічався з урядовцями у Вашингтоні й організовував американських прибічників Бандери. На цій прес-конференції Стецько поширив заяву Чарльза Керстена, який уже поїхав з Карлсруе. «Вирок Найвищого німецького суду є справедливий і він є великою перемогою правди, – йшлося у заяві, підготовленій, судячи з усього, ще до оголошення вироку, але з урахуванням його змісту. – Він розкриває російсько-комуністичний уряд як справжнього вбивника». Керстен заявив, що від імені Ярослави Бандери він готує позов проти Микити Хрущов і радянського уряду в міжнародний трибунал у Гаазі і Комісію з прав людини ООН. Ярослав Стецько підтвердив плани судитися з радянським урядом. «Ідеться про те, щоб виграти битву в психологічній війні», – оголосив лідер бандерівської організації[381].

Керстен був важливою фігурою в судовій кампанії ОУН-б проти Радянського Союзу. Невдовзі після процесу Сташинського Стецько з Керстеном взяли участь у міжнародній антикомуністичній конференції на Мальті. Інформацію, що Керстен зі Стецьком вестимуть справу від імені вдови Бандери було оприлюднено ще до оголошення вироку. Ще в Західній Німеччині Керстен зустрівся з професором Гейдельберзького університету Мезлером, відомим фахівцем з міжнародного права. Вони обговорили перспективи цієї справи в ООН. Повернувшись до США, Керстен відвідав деяких іноземних представників в ООН, але в практичну площину справа так і не перейшла.

Так само невдалим виявився план розглянути справу в ООН через Міжнародну комісію юристів – організацію, створену на знак вшанування пам’яті про Вальтера Лінзе, відомого західнонімецького юриста, викраденого Штазі 1952 року і страченого потім в СРСР. Фінансована ЦРУ, ця