Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

мала говорити наступною і, напевно, внести ясність. З-за столу, де сиділи родичі жертв і їхні адвокати, підвелася сорокадев’ятирічна жінка з відкритим обличчям і тонкими губами, що видавали сильний характер. Із сильним акцентом вона сказала суду, що через труднощі з німецькою мовою і бажання бути точною зачитає письмову заяву. Двадцятирічний Андрій Ребет переклав цей текст з української німецькою й був готовий допомогти в разі потреби.

– Насамперед я маю сказати, що мені дуже важко бути в ролі співобвинувача в цьому процесі. Бо природним порядком для мене виникає питання: кого я обвинувачую? І якщо я маю відповісти на це запитання точно й правдиво, то відповідь звучатиме так: обвинувачення стосується наказодавців, російсько-большевицького режиму, совєтської системи, у яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механічним складником».

Як і Нойвірт, Дарія Ребет найперше затаврувала комуністичну систему, але, на відміну від адвоката сім’ї Бандери, перекладала відповідальність за скоєні злочини з безпосереднього виконавця на організаторів і замовників.

– Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби й ненависті, – заявила жінка. – Це я можу сказати і твердити також від імени мого майже дорослого сина, точніше – обох моїх дітей. Із суто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жодної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є рівночасно віддзеркаленням трагічної долі нашого народу.

Андрій Ребет згадував, що слова матері зала суду сприйняла з недовірою. Але вони справили враження на Сташинського, його настрій помітно змінився на краще. Можливо, у його душу вперше запала надія на менш суворе покарання. Андрій повністю підтримував думку матері про покарання Сташинському. Він не тільки переклав, а й брав участь у написанні тексту – Дарія Ребет обговорювала з політичними союзниками свою лінію на суді. Вони хотіли, щоб це був суд над радянським режимом і методами боротьби з українським національним рухом. Судячи з її заяви і пізніших статей, Дарія Ребет вважала Сташинського радше жертвою радянського режиму, аніж підступником-зрадником, як бандерівці. Вона сподівалася, що відкритий процес і розголос змінить ставлення Заходу до української еміграції й українського питання, а відомості про суд дійдуть до України і «дадуть обманеним людям причину призадуматися»[366].

Однак сприятливу для Сташинського хвилю зупинив виступ доньки Бандери Наталі. Її промова подіяла на аудиторію зовсім по-іншому. Вона не давала юридичної чи моральної оцінки діям Сташинського, не засуджувала ні його, ні радянський уряд. Вона виголосила радше жалобне слово по батькові, який загинув, нагадала Наталя, рівно три роки тому, день у день. Смерть Бандери лишила глибоку рану в серцях його трьох дітей. Наймолодшій Лесі тоді було дванадцять, після загибелі батька вона почала щоденник, намагаючись зрозуміти, що трапилося з її сім’єю. «Такою була воля Божа – передчасно закінчити татове життя героїчної смертю, смертю для України, – писала тринадцятирічна дівчинка через рік, 2 жовтня 1960 року. – І тому мусить бути воля Божа залишити нас, родину тата, без батька, щоби ми вступили в боротьбу за життя, щоби ми показали нашу спроможність жити, ми три, тата діти. Але чому ж теж якраз маму мусів трапити такий страшний удар? Чи мама не мала їх вже досить в своїм житті? Цего я не можу казати, це не є ще в мої силі зрозуміти, хоч ідуть мої думки часто в той напрям»[367].

Коли Наталя почала говорити, у залі запала тиша. Навіть журналісти перестали шурхотіти паперами. Вона ділилася спогадами про батька, професійного конспіратора, правду про якого не знали навіть діти.

– Я пригадую собі, що одного разу, важко хворіючи на запалення середини вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька, – голос Наталі тремтів від хвилювання. Вона згадала перші повоєнні роки, коли родина Бандери жила окремо у таборі ді-пі в Мітенвальді. Коли в кінці 40-х сім’я возз’єдналася, Наталя ще довго не знала справжнього імені батька.

– Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру, – згадувала Наталя. – З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько. Уже тоді я собі усвідомила, що я не смію прозрадити цього моїм молодшим сестрі та братові; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність у чомусь проговорилися.

Виступ Наталі надав справі нового виміру – дії підсудного призвели до людської трагедії. Дівчина в чорному жалобному платті нагадала присутнім той епізод свідчень Сташинського, де його куратор сказав, що діти Бандери будуть вдячні агенту, коли виростуть. Наталя сказала, що для цього КДБ довелося б їх викрасти і перевиховати, як це зробили з Юрієм Шухевичем, малолітнім сином командира УПА. Її слова перегукувалися зі щоденником молодшої сестри. Бандера в очах своїх дітей був верховним моральним авторитетом, героєм, який загинув за Бога і Україну.

– Мій блаженної пам’яті батько, який уосіблював цей великий ідеал, – сказала Наталя, – залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само життя мого брата і моєї сестри та української молоді[368].

Публіку і суддів явно зворушила ця промова. Сташинський сидів як ніколи блідий. Настрій у залі помітно змінився, відколи виступила Дарія Ребет. Наступним мав виступати Чарльз Керстен. У нього був особистий перекладач, але майже весь процес Керстен промовчав. Формально американець був консультантом Ганса Нойвірта, але багато хто вважав його головною фігурою у тріумвіраті адвокатів родини Бандери. На фотографіях з колегами по процесу він має дуже впевнений вигляд. Він стоїть у центрі, тримаючи руку в кишені, по один бік Ганс Нойвірт з ціпком, по інший невисокий Ярослав Падох тримає портфель. Не виникало сумнівів, хто з них найвпливовіший. Сполучені Штати правили світом, їхня підтримка визначала існування не тільки Західного Берліна, а й Західної Німеччини загалом. Усі знали, що Керстен не простий американець, і має зв’язки у найвищих вашингтонських кабінетах.

Керстен говорив англійською так, ніби ораторствує в американському суді. У паузах перекладач перекладав його слова німецькою. Мета Керстена полягала не в тому, щоб покарати Сташинського, а в тому, щоб показати, яку загрозу становить Радянський Союз західному світу, особливо коли його уряд не гребує убивством політичних опонентів. Про це він писав у записці сенатору Доду два тижні тому.

– Якщо б Сташинський