Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Це все, що витягнули зі Сташинського два німецькі адвокати, пройшовши прискорений курс з історії українського визвольного руху[353].

Адвокат Сташинського Гельмут Зайдель волів не чіпати питання національної ідентичності, вірності і зради.

Він тримався простої і зрозумілої лінії: хай там ким був Сташинський, він змінився, переосмислив свої вчинки і пережив велику моральну і психологічну трансформацію. Найкращий доказ цьому – його втеча на Захід і зізнання. Саме від цього мають відштовхуватися слідчі й судді.

– Чому ви зізналися в усьому, як прибули на Захід, оскільки про це не можна було б довідатися, коли б ви до цього не призналися? – спитав Зайдель. Усі хотіли почути відповідь на це питання. Сташинський сказав саме те, що хотів почути його адвокат, ймовірно, вони не раз обговорювали цей момент.

– Спочатку я лише вирішив ніколи більше не робити замахів. Під час мого перебування в Москві відбулася моя політична й ідеологічна зміна. Усе те, що я пережив у Москві, сприяло тому, що я прийняв таке рішення. Я визнав, що це мій обов’язок якось загладити свою провину і спробувати остерегти людей перед чимось подібним[354].

Сташинський з адвокатом сподівалися, що суд зробить саме такий висновок з розлогої розповіді про зустріч з Шелепіним і перебування в Москві після одруження. Свідком викликали професора Йоахіма Рауха, спеціаліста-психолога з Гейдельберзького університету, який обстежував Сташинського в лютому – березні 1962 року. Він сказав, що, на його думку, Сташинський не вигадує і не намагається привернути увагу до своєї особи, вдаючись до самозвинувачень. Насправді, доводив професор, Сташинському бракувало уяви. Він цілковито залежав від чужої думки. «Під вольовим оглядом пан Сташинський справляє враження м’якої людини», – свідчив Раух. Згодом він пояснив, що має на увазі: «Незважаючи на всю свою інтелігентність, пан Сташинський – і це є, мабуть, також наслідком його виховання – у своєму мисленні не є самостійний. […] у принципових рішеннях він у всякому разі охоче почувався би як авторитет; пізніше на місце його авторитету став авторитет його дружини. Він сам, мабуть, не був би спроможний відмежуватися від попереднього часу. Він має нахил обминати неприємні проблеми, не розв’язувати їх самостійно, він хоче відсувати їх набік»[355].

Сташинський постійно підкреслював роль Інґе Поль у своєму моральному перетворенні, коли розповідав про їхнє життя в Москві і рішення втекти на Захід. Суддя Ягуш, як завжди, хотів перевірити Богданову історію.

– Коли ваше внутрішнє переродження відбулося так, як ви це тепер розповіли, то невже ж ви не обговорили всього того докладно з вашою дружиною? Коли серце переповнене, людина мас потребу з кимось поділитися своїми думками.

Богдан погодився. Він сказав, що вони здебільшого намагалися розмовляти на вулиці, але не завжди це було можливо, тому КДБ, ймовірно, підслухав їхні домашні розмови. Суду довелося вірити Сташинському на слово[356].

На суді свідчив дядько Інґе Гайнц Фільвок, який увечері 12 серпня 1961 року привіз їх до поліцейського відділка, але самої Інґе на суді не було. Сташинського пильно охороняли в місцевій в’язниці, але ніщо не врятувало б Інґе, дізнайся КДБ місце її перебування. На Захід вони втекли разом, але суд Богдан мав пережити сам. Проваленого радянського агента у ФРН Гайнца Фельфе тримали в тій самій в’язниці, що й Сташинського, і потім він згадував, що Інґе приходила до Богдана і вони під наглядом розмовляли не в кімнаті для побачень, а в кімнаті відпочинку для персонала. «До цих побачень Сташинський готувався особливо ретельно, – згадував Фельфе. – Впадало в око, що перед кожним побаченням він надягав на палець обручку з великим діамантом»[357].

Оунівці не повірили жодному слову про моральне перетворення Сташинського. Їм дуже не сподобалося, що Сташинський ухиляється від питань Нойвірта і Міра про український визвольний рух і вірність своєму народу. «Груба поведінка Сташинського супроти адвокатів, які ставлять йому запитання, його розгубленість і нечемний тон відповідей повністю перетворюють його, – писав оунівець – очевидець процесу. – Тепер щойно видно, який він насправді є: покірний і слухняний супроти тих, від кого він залежний, презирливий до людей, яких він не боїться. З цих людей він навіть насміхається. Виходить, що душею він залишився каґебістом, “совєтською” людиною»[358].

Борис Вітошинський писав у газеті, що Сташинський бреше: факти не перекручує, але пропускає важливі фрагменти свого життя. Інші сумнівалися в тому, що він пішов у спецслужби заради порятунку своєї сім’ї. Паризька газета «Українське слово» припускала, що «тут мусили бути інші мотиви, що їх Сташинський свідомо затаїв». Націоналісти хотіли, щоб Сташинський більше розповів про свою участь у боротьбі з націоналістичним підпіллям перед тим, як його перевели до Києва. На питання Нойвірта, як часто він брав участь в антиповстанських операціях, Сташинський відповів, що як наказували, так і брав. Богдан не знав або не хотів відповідати на питання, скільки повстанців убив він і його колеги, хто ще в еміграції став жертвою чекістів. Націоналісти хотіли, щоб він розповів про героїчну боротьбу їхніх соратників у підпіллі, але Сташинський про це не сказав.

Зрештою, бандерівці сумнівалися у мотивах втечі Сташинського на Захід. Вітошинський писав, що він утік не тому, що «розкаявся», а з цілком інших, егоїстичних мотивів. Втеча агента на Захід, на думку бандерівців, виявилася «цілком логічним кроком після того, коли він спостеріг, що недовір’я до нього і його дружини з боку московського начальства КҐБ явно зростало з кожним днем… Як довгорічний КҐБіст, він знав, що ця установа довго не панькається з непевними своїми співробітниками і спільниками, які забагато знають про спільні таємні злочини»[359].

Бандерівці мали всі підстави не вірити агенту КДБ, який раптом став медіазіркою, уособленням каяття й щирості. Вони резонно сумнівалися в тому, що він майже нічого не знає про визвольний рух, зважаючи на той факт, що найближчі родичі Сташинського підтримували українське підпілля в селі. Він явно знав, що трапилося з дядьком, чиє тіло знайшли у львівській в’язниці після того як радянська влада відступила з міста в червні 1941-го. Думку, що Сташинський перебіг не тому, що покаявся, а тому, що боявся за своє життя, поділяло і його колишнє начальство. Юрій Носенко, офіцер КДБ, який перебіг на Захід 1964 року, сказав слідчим ЦРУ, що, знайшовши в квартирі прослушку, Сташинський злякався, ніби його хочуть ліквідувати. Він знав, що в сталінські часи чекісти часто прибирали агентів – свідків політично дражливих операцій. І бандерівці, і чекісти сходилися в одному: Сташинський – зрадник, і йому не можна довіряти[360].

Але якщо йому не можна довіряти, то