Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Останнім на доленосному для нього суді виступав Сташинський, як завжди блідий.

– Я можу лише заявити, що все, що я міг і можу сказати, я вже сказав. Моє зізнання є власне одночасно знаком мого каяття. Я знаю мою вину і можу лише просити Високий Суд більше керуватися міркуваннями поблажливости, ніж права.

Свідчення справді були одинокою картою Сташинського, і він розіграв її добре. Якщо Керстен мав рацію і угода таки існувала, то Сташинський свою частину виконав – західний світ нарешті почув сенсаційні свідчення про ліквідацію політичних опонентів Радянського Союзу. Ніхто не знав, чи виконає влада ФРН свою частину угоди, судді нічим не виказали своєї позиції в тижневому протистоянні обвинувачення й захисту.

Суд закінчився. Гайнрих Ягуш повідомив, що вирок оголосять о дев’ятій ранку в п’ятницю 19 жовтня 1962 року. Лишалося чекати чотири довгих дні[372].

35. Вирок

Журналісти, які вранці 19 жовтня зібралися у будинку Карного суду в Карлсруе, гадки не мали, що на них чекає. В останній день суду вони стали свідками «напруженої юридичної дуелі», за висловом Реджинальда Пека в «Дейлі телеграф». На ці два вбивства по-різному дивилися не тільки прокурор й адвокати, родини жертв теж розділило питання, хто ж головний винуватець: Сташинський чи радянський режим. За день до того східноберлінська «Берлінер цайтунґ» надрукувала довгу статтю, у якій вкотре було сказано, що Бандеру прибрали люди Райнгарда Гелена. Газета звинувачувала Гайнриха Ягуша і суд в тому, що вони виконують замовлення згори і підміняють посутні докази антикомуністичною риторикою. «Яким би не був вирок суду, одне вже можна сказати наперед: у вироку не буде правди»[373].

Гайнрих Ягуш почав зачитувати вирок близько дев’ятої ранку. Текст був довгий. Почав він з біографії підсудного і до аргументів обвинувачення й захисту дійшов не скоро. «Сенат погоджується з прокуратурою в тому, що обидва замахи були вбивствами з допомогою отрути», – сказав Ягуш. Він оголосив, що злочини скоєно зі злим умислом. Це була явна перемога обвинувачення. Якщо Сташинський сподівався, що умислу в його діях не знайдуть, то він помилявся. Але далі ситуація кардинально помінялася. Обвинувачення виграло битву, але програвало війну.

«У дальшому питанні Сенат, на підставі докладної перевірки дотеперішніх вироків і правничого вчення, – вів далі Ягуш, – визнав слушним погляд оборонця: підсудний був в обох випадках не вбивцею, хоча він сам здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником. Вбивцями є ті особи, які підготували замахи, беручи за них відповідальність, встановлюючи, хто має стати жертвою, у якому місці і в який час має відбутися замах, встановлюючи всі деталі і залишаючи підсудному малі можливості для власної ініціативи, і які дали підсудному в руки зброю. Сташинський не відхилився від їхніх приписів. Тому з правничого боку вони, як справжні вбивці, мають нести відповідальність за всі дії підсудного».

У найважливішому аспекті цього процесу Ягуш став на бік захисту й погодився з аргументами адвоката Сташинського. Позицію прокурора, що людина, яка самостійно вчиняє злочинну дію, має бути засуджена як злочинець суддя не прийняв. Чому? Бо, на думку судді, допоки існують держави, які організовують політичні вбивства й спеціально готують для цього виконавців, не можна судити всіх винуватців загальними мірками. Ягуш навів приклад нацистської Німеччини та вплив держави й ідеології на простих громадян. «Хто морально протиставляється таким негативним потугам, стоїть одиноко в масі, – сказав суддя, очевидець тієї епохи. – Хто їм підкоряється, той піддається спритному, надзвичайно сильному, урядово керованому гіпнотизуванню мас; стимули, що спонукують його вчинити злочин, є іншої натури, ніж ті, які загально розглядає кримінологія».

Якого вироку чекати від суду, якщо Сташинський лише співучасник убивства, а справжні злочинці сидять у Москві? Дотягнутися до Шелепіна, а до Хрущова й поготів суддя Ягуш і німецька юридична система, зрозуміло, не могла. Та вони, за словами судді, «не минуть кари, як ніхто на довший час не може втекти від своєї вини».

Сташинський перебував в іншій ситуації. Він підлягав юрисдикції цього суду, і німецька феміда могла виконати свій вирок одразу. Тільки-от який? «Кара не повинна знищити підсудного, – продовжив Ягуш. – Наскільки це в межах людських можливостей, вона повинна допомогти йому спокутувати. Кара за кожний замах становить по 6 років каторжної тюрми, за зрадницькі зв’язки 1 рік каторжної тюрми. Для спокути вистачає загальної кари 8 років каторжної тюрми із зарахуванням часу слідства»[374].

Коли Ягуш закінчив зачитувати вирок, мало хто з присутніх усвідомлював його значення. Бандерівці намагалися тримати обличчя, вирок задовольнив їх не повністю. Вони хотіли, щоб суд прямо засудив Москву, а світ визнав легітимність їхньої боротьби – це було досягнуто. Крім цього, вони вимагали засудити Сташинського як зрадника українського народу, але тут програли. Дарія Ребет і коло «націоналістів-реформістів» вважало Сташинського радше жертвою, аніж головним призвідцем злочинів, і суд схилився на їхній бік. Багато бандерівців і симпатиків ОУН висловлювали незадоволення такою ухвалою.

Зокрема і Ярослав Падох, який поїхав з Карлсруе ще до оголошення вироку. «Щойно прийшла вістка про восьмирічний термін в’язниці для Сташинського, – писав він зі США 19 жовтня Степану Ленкавському. – Хоч ніхто з обвинувачувачів не бажав собі важкої кари на нього, то все важко подумати: 8 років за два життя. Дешева, дуже дешева ціна….Цікаво довідатися, як прийняв він цей вирок і як прийняли його Ви та преса». Падох додав, що у «Свободі», чільній українській газеті Сполучених Штатів, інформацію про вирок Сташинському надруковано поруч із повідомленням, що радянський суд у Львові ухвалив смертний вирок якомусь хабарнику. «Дві системи, дві мірки гуманізму», – писав явно розчарований Падох[375].

Вирок у справі Сташинського породив у Західній Німеччині справжню сенсацію. Судячи зі статей у пресі, думки розділилися. Заголовок «Більд-цайтунґ»: «Вирок року – убивці сидять у Москві»; «Райніше пост»: «М’яке покарання – запрошення убивцям». Журналіст «Бадіше цайтунґ» дивувався, як людина, що скоїла два вбивства, може бути лише співучасником злочину. Ярослав Падох у США намагався зрозуміти, що значить незвично м’який вирок суду. Він підозрював, що Сташинський домовився не з німецьким обвинуваченням, як припускав Керстен, а з американцями. «Мабуть, заплатив за це він іншою валютою, – писав розчарований Падох Ленкавському у день оголошення вироку. – …Мабуть, недаром він перебував довший час з нашими американськими слідчими»[376].

Цей вирок зачепив кілька дуже дражливих моментів повоєнної політичної історії й ідентичності Західної Німеччини, зокрема спадщину нацизму. І головний прокурор Альбін Кун, і голова суду Гайнрих Ягуш покликалися на свіжу