Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін
Зокрема, пропозиції російської сторони з означеного вище питання передбачені пунктом 11 Комплексу заходів з виконання Мінських угод та конкретизовані у заяві МЗС Росії про Групу підтримки для України від 17 березня 2014 р.[8]. У ній серед цілей Групи зазначено «заохочення українців» до прийняття нової федеративної конституції, відповідно до якої «регіони будуть самостійно... обирати органи своєї законодавчої та виконавчої влади і мати широкі повноваження... у питаннях економіки і фінансів..., мови, освіти, зовнішніх міжрегіональних зв’язків», а «російській мові... буде наданий статус другої державної мови».
Реалізація цього сценарію, згідно з класичною настановою divide et impera, призвела б до форсованої русифікації низки регіонів України, переорієнтації їхньої економіки на російський ринок, переходу їх під неформальний політичний протекторат Росії тощо, тобто до дезінтеграції і розпаду Української держави.
Протидія усіляким запереченням української ідентичності з боку Росії є для України не предметом наукових чи ідеологічних дискусій, а надзвичайно важливим і актуальним питанням національної безпеки.
9.2. Спроби впливу на політичні процеси
Одним із найефективніших інструментів впливу Росії на зовнішню та внутрішню політику України стало формування легального політичного лобі у парламенті та виконавчій владі, відкрите просування і підтримка проросійських політиків та політичних партій на місцевих та загальнонаціональних виборах.
Заснування та розвиток мережі агентів впливу Росії спиралися на кілька ключових чинників. Насамперед це відбувалося через наявність значних економічних інтересів українських підприємств та компаній у сусідній державі: успадкування господарських зв’язків між великими підприємствами двох держав із часів СРСР, зацікавленість у розширенні присутності на внутрішньому російському ринку, споживання російського природного газу та іншої сировини за пільговими цінами, залучення кредитів російських банків, розвиток комерційних транскордонних зв’язків, створення спільних підприємств та спільна участь у приватизації, надання політичної протекції для «сірих схем» у міждержавній торгівлі.
На загальнонаціональному рівні найактивнішими провідниками російського впливу стали бізнес-групи, які контролювали енергетичний сектор. До Помаранчевої революції найбільшу політичну активність розвивали російські компанії — власники низки приватизованих обленерго (холдинги VS Energy, «Енергетичний стандарт»), великі імпортери нафти (Лукойл, ТНК) та природного газу (Ітера, Газпром).
Починаючи з 2004 р., особливо з моменту створення спільної українсько-російської компанії з постачання природного газу «РосУкрЕнерго», в якій українську сторону представляв підприємець Д. Фірташ, відбувається легалізація російських інсайдерів в уряді та державних компаніях. Того ж року, за підтримки глав адміністрацій президентів Росії та України, Д. Медвєдєва та В. Медведчука відповідно, створюється легальна громадська організація «Російський клуб», яка об’єднала російських та українських політиків і підприємців на підтримку кандидата в президенти — прем’єр-міністра В. Януковича.
Попри те, що протягом 2005—2009 рр. законодавча і виконавча влада контролювалися переважно політичними силами, орієнтованими на євроатлантичну інтеграцію, присутність представників російських економічних інтересів у владних коридорах не лише не зменшилася, а й стала більш помітною. Зокрема у 2008—2009 рр. українського підприємця, акціонера російського металургійного холдингу «Євраз» В. Хорошковського було призначено на посаду голови Державної митної служби, а згодом — першим заступником голови СБУ — керівником Антитерористичного центру.
У 2010—2013 рр. призначення вихідців із Росії та бізнесменів із тісними зв’язками з РФ перетворюється на визначальну рису кадрової політики в органах влади, які здійснюють керівництво складовими воєнної організації держави. Зокрема у 2010—2011 рр. СБУ очолює В. Хорошковський, у 2013 р. цю посаду обіймає О. Якименко, якого згодом підозрюватимуть у приховуванні громадянства РФ. Генеральним директором Державного концерну «Укроборонпром» у 2010—2012 рр., а згодом і міністром оборони (2012 р.) стає громадянин Росії Д. Саламатін. Діяльність згаданих осіб, спрямована на руйнування системи національної безпеки та оборони України, могла відбуватися лише за цілковитої підтримки обраного на той час президента України В. Януковича.
Після анексії АР Крим та початку збройної агресії на Донбасі внаслідок взаємних торговельно-економічних санкцій та масової втечі російських інсайдерів політичне значення російського бізнес-лобі стрімко знизилося. Водночас варто виділити дві галузі економіки, в яких присутність російського капіталу є значною і може знову трансформуватися у політичний вплив.
Зокрема, хоча частка комерційних банків із російським капіталом, які належать державним банкам РФ, за даними НБУ, становила 2016 р. 12,3 % в українській банківській системі, міжнародне рейтингове агентство Standard & Poor’s оцінює частку кредитів російських банків українським позичальникам у 15—17 млрд дол. США. Серед найбільших боржників російських банків — дочірні підприємства «Укрзалізниці» та ДП «Вугілля України», в т. ч. ті, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях.
Наступною за рівнем ризику залишається енергетична сфера: низкою обленерго, зокрема в окупованому Севастополі, володіє нідерландська компанія з російськими бенефіціарами VS Energy; більшість облгазів належать Group DF, австрійській групі — боржнику «Газпрому».
В обох випадках існує ризик лобіювання представниками російського бізнесу політичних рішень, спрямованих на блокування приватизації держпідприємств або на зняття обмежень на участь російського капіталу в приватизаційних конкурсах. У сфері енергетики варто очікувати на організовані дії із захисту механізмів непрозорого ціноутворення та списання боргів, що ускладнюватиме стосунки українського уряду із західними партнерами та міжнародними фінансовими установами.
Іншим напрямом посилення легальної присутності в українському політичному просторі, який виник раніше за економічний, проте поступався за впливовістю, було налагодження тісних зв’язків між російськими та українськими партіями лівого і лівоцентристського спрямування.
З 1990-х Комуністична партія, а згодом і Соціалістична партія України відкрито декларували своїми програмними політичними цілями економічну, політичну та безпекову реінтеграцію України у російські геополітичні проекти на пострадянському просторі. Саме завдяки голосам народних депутатів — членів КПУ та СПУ у парламенті відбувалися ратифікації міждержавних угод, які відповідають інтересам Росії.
Зокрема, у 2004 р. за вирішальної підтримки КПУ та СПУ ратифіковано рамкову угоду про утворення Єдиного економічного простору. В разі імплементації її положень Україна втратила б можливість претендувати на асоціацію з ЄС. У 2010 р. ратифікація Угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, згідно з якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року, стала одним із головних етапів легалізації посиленої присутності збройних сил та військової розвідки РФ на території України.
На регіональному рівні, зокрема в АР Крим, Донецькій, Луганській, Харківській та Одеській областях, за право представляти інтереси Росії з лівими змагалися популістські партійні проекти Партії регіонів, ГО «Донецька республіка», партій «Руський блок», «Російська єдність» та «Родіна». Саме регіональне керівництво цих партій у січні — березні 2014 р. забезпечувало організаційну та матеріальну підтримку рухів «Антимайдан», «Беркут», «За російську єдність у Криму», діяльність яких була використана Росією для прикриття початку збройної агресії проти України. Зокрема, лідер «Російської єдності» С. Аксьонов
