Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

Сержантський і рядовий склад армійських корпусів на 30—40 % сформований із жителів окупованої території Донецької і Луганської областей. Решту становлять військовослужбовці — контрактники збройних сил Росії та найманці. За останні півроку серед особового складу корпусів збільшилася кількість російського криміналітету. Це ті, хто погодився воювати за «русский мир» на Донбасі в обмін на дострокове звільнення від відбуття покарання або припинення порушеної проти них кримінальної справи.

Привертає увагу і той факт, що підготовка з’єднань і частин «збройних сил народних республік» проводиться в єдиній системі оперативної, бойової і мобілізаційної підготовки Південного військового округу збройних сил Росії. Зокрема, низка навчально-­бойових заходів щодо управління вогнем артилерії, спеціальні навчання сил розвідки та протиповітряної оборони, а також командно-­штабні навчання, у т. ч. на місцевості з розгортанням засобів зв’язку, проводилася у 2016 р. під керівництвом командування Центру територіальних військ[6].

Росія також забезпечує «збройні сили народних республік» озброєнням і військовою технікою, боєприпасами, пально-­мастильними матеріалами та іншими матеріально-­технічними засобами. За рахунок цих поставок створюються запаси, які мають забезпечити ведення бойових дій протягом 14—15 діб.

Аналіз зазначених елементів дає підстави стверджувати, що «армії ДНР і ЛНР» перебувають поза впливом політичної влади відповідних квазідержавних утворень. По суті, вони є філіалом збройних сил Росії на окупованих територіях Донецької і Луганської областей.

Третій принцип полягає у створенні постійної загрози проведення широкомасштабної агресії проти Украї­ни шляхом створення угруповання військ на її кордоні.

На першому етапі агресії Росія задіяла невеликі за чисельністю сили спеціальних операцій, диверсійно-­розвідувальні групи Головного розвідувального управління Генштабу та відповідні підрозділи Федеральної служби безпеки. Залучаючи раніше підготовлені на території Украї­ни агентурну мережу, екстремістські групи та проросійські організації, вони провокували антиукраїн­ські мітинги та інші масові акції. Під їх прикриттям відбувалося захоплення адміністративних будівель, управлінь СБУ, МВС, установ зв’язку, транспортних вузлів та інших важливих об’єктів інфраструктури. До проведення цих акцій широко залучалися також переправлені в Украї­ну парамілітарні російські формування, зокрема об’єднання казаків.

Одночасно з цим у прикордонних з Україною районах під легендою проведення навчань або перевірки бойової готовності були розгорнуті значні військові угруповання Росії.

Так, на початковому періоді операції в Криму збройні сили Росії розпочали «раптову перевірку боєготовності» військ Південного військового округу із залученням підрозділів Західного військового округу. У ній було задіяно до 150 тис. осіб особового складу, до 90 літаків, 120 вертольотів і 880 танків.

Починаючи з 1 березня 2014 р. відбулося розгортання російських ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Білгородській, Брянській областях РФ. На Поліському, Слобожанському, Донецькому та Кримському оперативних напрямках у безпосередній близькості від кордонів Украї­ни було створено ударне угруповання, яке перебувало в повній бойовій готовності до вторгнення в Украї­ну[7].

Цілком імовірно, що основна мета таких дій Росії — зламати політичну волю керівництва Украї­ни до опору під загрозою розгортання проти нашої держави широкомасштабної агресії. Це також мало стимулювати наростання сепаратистських настроїв у східних і південних регіонах та активізувати акції проти державних органів Украї­ни.

До того ж, згадане угруповання російських військ орієнтувалося на безпосередню силову підтримку «народного ополчення» у випадку загрози його поразки.

Саме це сталося у серпні 2014 р., коли в результаті успішних наступальних дій україн­ських військ російсько-­терористичні загони опинилися в катастрофічному стані, а контрольована ними територія різко зменшилася[8]. У ході боїв за Іловайськ 24 серпня відбулося вторгнення російських військ в Украї­ну. Окремі військові підрозділи Росії і раніше заходили на контрольовану сепаратистами територію Донецької і Луганської областей. Але саме в серпні 2014 р. сталося широкомасштабне вторгнення. Перетнувши державний кордон, російське угруповання вийшло в район м. Іловайськ, що значно змінило співвідношення сил і засобів сторін не на користь україн­ської армії. За твердженням керівництва Генерального штабу Збройних Сил Украї­ни, саме вторгнення підрозділів збройних сил Російської Федерації стало основною причиною поразки під Іловайськом[9].

Наведені вище принципи розкривають лише деякі з особливостей гіб­ридної війни в частині застосування в ній військової компоненти. Але й це підводить до висновку, що концепція оборони, яка формувалася на досвіді минулих війн і продовжує домінувати донині, не відповідає характеру загроз міжнародній і націо­нальній безпеці в сучасному світі.

Багатовимірність гібридних загроз потребує створення адаптивної цьому системи протидії. Одним з її елементів може бути сектор безпеки і оборони, здатний поєднати і скоординувати застосування широкого спектра силових засобів за єдиним планом з максимальною реалізацією стратегії асиметричних дій.

10.2. Діяльність російських спецслужб в Украї­ні

Діяльність спецслужб Російської Федерації проти Украї­ни є чітким відображенням агресивної політики РФ. За задумом гібридної війни політичні цілі досягаються з мінімальним збройним впливом на противника, за рахунок підриву його військового та економічного потенціалу, інформаційно-­психологічного тиску, активної підтримки внутрішньої опозиції, партизанських і диверсійних методів[10].

Саме на спеціальні служби РФ було покладено завдання із планування, організації та реалізації комплексу заходів щодо створення необхідних умов (політичних, економічних, ідеологічних тощо) в краї­ні — об’єкті агресії на підготовчому, «довоєнному» етапі. Провідною залишається їх роль і протягом активної фази гібридної війни. Для краї­ни-­агресора життєво важливою є готовність до придушення спротиву об’єкта агресії, внаслідок чого особливого значення набуває своєчасне отримання актуальної розвідувальної інформації щодо обстановки в краї­ні — об’єкті агресії, стану справ у сфері націо­нальної безпеки, боє­здатності силових структур.

З моменту проголошення незалежності Украї­ни російські спеціальні служби досить впевнено зберігали свою присутність на її території, переважно завдяки радянським кореням україн­ських силових структур. При цьому не було широкої потреби в активному застосуванні класичних методів розвідувальної діяльності або диверсійної роботи. Необхідну інформацію отримували майже відкрито, використовуючи «дружні контакти» в уряді, парламенті, силових структурах та інших державних органах. Російські спецслужби мали достатню кількість джерел інформації, володіли обстановкою в безпековій та оборонній сферах Украї­ни, забезпечуючи в такий спосіб умови для здійснення впливу на прийняття державних рішень.

Після подій Помаранчевої революції та очевидно невдалих спроб застосування наявних можливостей спецслужб РФ у Кремлі було прийнято рішення щодо дій на території Украї­ни як на території ворожої держави. Це означало посилення агентурної роботи, створення законспірованих (і не тільки) парамілітарних угруповань, до складу яких вводилися особи з кримінальним минулим, молодь із числа членів спортивно-­патріотичних клубів (з відповідною ідеологічною обробкою антиукраїн­ської спрямованості), підтримку проросійських організацій та рухів.

Так, російські спецслужби сформували та здійснювали координацію діяльності в південно-­східних регіонах і Криму розгалуженої мережі антиукраїн­ських організацій, різноманітних православних груп, орієнтованих на ідеї «русского мира», сепаратистських політичних груп («Донецька республіка»), криміналізованих парамілітарних утворень («казачі» формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури).

У 2004 р. Росія вперше розіграла карту «східноукраїн­ського» сепаратизму. 26 листопада 2004 р. Луганська обласна рада проголосувала за створення «Південно-­східної республіки», 28 листопада у м. Сєвєродонецьк