Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

[30] Cуходоля О.М., Сменковський А.Ю. Енергетичний сектор Украї­ни: перспектива реформування чи стагнації // Стратегічні пріоритети. — 2013. — № 2. — С. 74—80.

[31] Фактично обсяги державної підтримки перестали пов’язуватись з обсягами та динамікою видобутку вугілля, обсяг державного фінансування вугільної галузі за період із 2001 по 2013 рр. зріс майже у 7,5 раза і у 2013 р. досяг 14,9 млрд грн, що більше як у 1,5 раза перевищує видатки на охорону здоров’я по краї­ні.

[32] Balmaseda M. Energy Dependency, Politics and Corruption in the Former Soviet Union: Russia’s Power, Oligarchs’ Profits and Ukraine’s Missing Energy Policy, 1995—2006. — Routledge, 2008.

[33] Найбільш яскраво це проявляється у публічній актуалізації у виборчий період питання про «збереження низьких цін для населення, оскільки в Украї­ни є дешевий власний газ». Саме ця формула і є визначальною для збереження системи субсидування та низьких цін, а відтак збереження «російської» моделі управління в енергетичній сфері.

[34] Виступ Президента Украї­ни під час Параду Незалежності [Електронний ресурс] / офіц. інтернет­-представництво Президента Украї­ни. — 2016. — 24 серпня. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/vistup-­prezidenta-­ukrayini-­pid-­chas-­paradu-­nezalezhnosti-­37949

[35] A new strategy to put culture at the heart of EU international relations [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://europa.eu/rapid/press-­release_IP-­16-­2074_en.htm

[36] Указ Президента Украї­ни «Про культурно-­інформаційний центр у складі закордонної дипломатичної установи Украї­ни» від 20.022006 р. № 146/2006 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/142/2006

[37] Культурно-­інформаційні центри при дипломатичних представництвах Украї­ни та Державна агенція промоції культури Украї­ни — досить показові, хоч і невдалі, спроби розбудови інституції культурної дипломатії. У 2015 р., після подій Майдану, з огляду на ще гострішу потребу в інтерфейсі для презентації Украї­ни міжнародній спільноті, з ініціативи Міністерства культури Украї­ни мала шанс на втілення ще одна ідея інституалізації культурної дипломатії — створення Україн­ського Інституту (Інституту Тараса Шевченка). Однак і цей шанс було змарновано через брак синергії органів влади (зокрема Міністерства культури та Міністерства закордонних справ), імітацію залучення експертного середовища та громадськості до процесу розбудови інституції, відсутність аналітичної бази та нерозроб­лену бізнес­-модель діяльності і, врешті­-решт, — нефаховість остаточного документа —, «Концепції створення Україн­ського Інституту».

[38] Кафедри українознавства (славістики) в університетах світу могли б виконати роль добре розгалуженої мережі культурних установ Украї­ни за кордоном, активізація якої принесла б високі результати для промоції нашої держави. Створені з метою зосередження та посилення наукових ресурсів, більшість академічних та університетських установ виступали і виступають достатньо впливовими у світовому науковому та освітньому просторі (наприклад, Україн­ський науковий інститут Гарвардського університету, Канадський інститут україн­ських студій, Україн­ський вільний університет у Мюнхені та багато інших).

[39] Звіт Націо­нальної ради Украї­ни з питань телебачення і радіомовлення за 2014 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://nrada.gov.ua/userfiles/file/2014/Zvitna%20informacia/Zvit_2014.pdf

[40] Лист Державного комітету телебачення і телерадіомовлення Украї­ни від 02.03.2015 р. № 909/28/5.

[41] Там само.

[42] Україн­ський медіа-­ландшафт 2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kas.de/wf/doc/kas_43639-­1522-­13-­30.pdf?151209161127

[43] Жители Донбасса не верят ни украинскому, ни российскому ТВ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://bryhynets.com/index.php?nma=news&fla=stat&nums=6719&cat_id=1&page=

[44] Державний комітет телебачення і радіомовлення Украї­ни. Рішення Колегії від 23 червня 2016 р. м. Київ № 6/19 «Про стан телерадіомовлення в прикордонних областях Украї­ни» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=129792; Колегія Держкомтелерадіо розглянула стан розвитку інформаційної та видавничої сфер Волинської області [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=131095&cat_id=126304

[45] Там само.

Особливості гібридної війни Росії проти України

Розділ 9. Війна на гуманітарному та внутрішньополітичному фронтах

За загальною редакцією Кононенка К.А.

АВТОРИ: Литвиненко О.М. (9.1), Токман В.В. (9.1), Черненко Т.В. (9.1), Бурковський П.А. (9.2), Дубов Д.В (9.3).

Війни залежать від слави,

і часто брехня, якій вірили, стає істиною.

Олександр Македонський

9.1. Заперечення україн­ської ідентичності

Наступ на націо­нальну ідентичність українців є одним із проявів російської гібридної агресії. У наукових, політичних і громадських колах РФ цілком серйозно обговорюються ідеї штучності україн­ської мови, фальшивості україн­ської історії, фіктивності самої україн­ської нації. Відмова україн­ській громаді у праві на націо­нальне самовизначення фактично перетворилася на тренд сучасного російського політичного і навколополітичного дискурсу та має різні способи і рівні репрезентації.

Найбільш радикальною формою несприйняття україн­ської ідентичності є заперечення онтологічного статусу українства як такого. Із цього погляду останнє постає або як політичний проект, нав’язаний південно-­західній частині єдиного російського («руського») народу зовнішніми ворожими силами (поляками, австрійцями, німцями), або як вироджений під дією ворожих зовнішніх і внутрішніх («більшовицька украї­нізація») впливів різновид цього народу. Для ілюстрації варто навести лише окремі заголовки публікацій у російських ЗМІ та окремих видань: «Украинство как болезнь», «Украина — это не государство, это болезнь русского мира», «“Украйна” — не Россия, “Украйна” — это болезнь», «“Украинская” ­болезнь русской нации»[1].

Про те, що сприйняття українства як хвороби або девіації російського націо­нального розвитку не є маргінальним у Росії, свідчить статус автора передостанньої та укладача останньої роботи М. Смоліна. Саме ця особа очолює Центр гуманітарних досліджень Російського інституту стратегічних досліджень — державної установи, створеної указом президента Російської Федерації для «інформаційного забезпечення адміністрації президента РФ, Ради федерації і Державної думи, Ради безпеки, апарату уряду, міністерств і відомств».

Є публікації і з більш «поміркованими» назвами, за якими, однак, приховується не менш екстремістський, антинауковий зміст. Наприклад, «“Украинство” как психологическое явление»[2] (наскільки стає зрозумілим вже з першого рядка цього опусу, автор вважає українство явищем безперечно хворобливим) або «“Украинцы”. Антирусское движение сепаратистов в Малороссии 1847—2009»[3] (згідно із самою назвою, державна незалежність Украї­ни у період з 1991-­го до 2009 року — це також лише епізод «антирусского движения сепаратистов»).

Фактичні заперечення україн­ської ідентичності можна почути і від президента РФ В. Путіна. Так, відповідаючи на запитання на підсумковій пленарній сесії дискусійного клубу «Валдай» 19 вересня 2013 р., він, зокрема, заявив, що «ми (українці і росіяни) один народ», а Украї­на — «частина нашого великого російського світу («русского мира»)». В уявленні Путіна Украї­на практично позбавлена самостійного історичного і культурного значення, зберігає лише певну самобутність: «У нас спільна традиція, спільна ментальність, спільна історія, спільна культура. У нас дуже близькі мови»[4].

Значно категоричніше глава російської держави висловився про Украї­ну в розмові з Дж.