Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

Водночас варто зауважити, що для інституалізації культурної дипломатії діяльність культурно-­інформаційних центрів є значним ресурсом, тож важливо її реформувати, усунувши зазначені проб­леми.

Ще одним втраченим шансом на інституцію є спроба створення державного органу промоції культури Украї­ни у 2009 р., коли з державного концертного підприємства «Дружба» (яке до того часу підтримувало заходи з міжкультурного діалогу у краї­ні) постала Державна агенція промоції культури Украї­ни. Однак її візію не відображено в жодних документах, тож ідеї щодо діяльності цієї установи не увійшли до жодної з програм.

Шанс на підтримку ззовні. Свого часу культурною дипломатією Украї­ни було втрачено ще один шанс на розбудову стосунків довіри зі світом. Ним було залучення такого потужного провайдера промоції культури Украї­ни, як україн­ські експатріанти, так звана діаспора.

Саме завдяки активності україн­ських експатріантів від моменту здобуття Україною незалежності відкрилася можливість актуалізації та залучення такого досвіду тривалої україн­ської культурної присутності у світі, як діяльність академічних осередків з дослідження українознавчої проб­лематики[38].

Підтримка сталих зв’язків з україн­ською діаспорою визначається одним із напрямів зовнішньої політики Украї­ни, а зарубіжне українство є об’єктом державної етнополітики Украї­ни згідно з Декларацією про Державний суверенітет Украї­ни та Законом Украї­ни «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики Украї­ни» від 1 липня 2010 р.

Шанс на контент. Аналізуючи втрачені шанси культурної дипломатії, важливо зауважити, що до пріоритетів культурної політики Украї­ни ніколи не належало сприяння розвиткові актуальної культури. Відсутність у нашій краї­ні державного музею сучасного мистецтва є стратегічною помилкою та ускладнює культурні комунікації та промоцію. Як краї­ні з досить насиченим на події періодом новітньої історії, Украї­ні гостро бракує локації, де ця історія разом із реальністю буде переосмислюватися засобами сучасного мистецтва.

Пріоритетом були і залишаються не лише розбудова власної інституції сучасного мистецтва, а й представлення Украї­ни на виставках у провідних музеях світу, а також участь в інтернет-­проектах на популярних ресурсах, де викладають репродукції творів мистецтва з колекцій різних музеїв світу.

Промоція нашої держави засобами культури була б успішнішою, аби своєчасно розвивалися проекти такого важливого вектора культурної дипломатії, як внутрішня, «домашня», культурна дипломатія. Україна не зможе розповісти про себе світові, поки українці не познайомляться між собою, не самоідентифікуються. Насамперед ідеться про розвиток культурних комунікацій між регіонами — шляхом впровадження програм резиденцій, культурних ініціатив.

Шанс на політику культурної дипломатії. Ще у 2006 р., під час створення культурно-­інформаційних центрів при дипломатичних установах, Україна мала шанс на перезавантаження культурної дипломатії. Створюючи інтерфейс, варто було активізувати всю горизонталь зв’язків — між державними відомствами, україн­ськими експатріантами, культурними діячами та митцями в Украї­ні, — залучивши їх до розбудови політики культурної дипломатії:

Невизначеність позиції держави у цьому напрямі пов’язана з тривалою відсутністю стратегії культурної дипломатії, яка б об’єднала існуючі ініціативи та апелювала до визначених стратегічних пріоритетів зовнішньої політики Украї­ни.

8.3. «Білі плями» в інформаційному просторі

Більшість проб­лем, що накопичилися в інформаційній сфері Украї­ни, мають системний і хронічний характер, але події та процеси, спричинені російською агресією проти нашої держави, змушують нині терміново шукати шляхів їх вирішення.

Гібридний інформаційно-­медійний характер російської агресії вже станом на 2014 р. повною мірою виявив неприпустимо слабкі позиції Украї­ни у низці стратегічно важливих аспектів націо­нального розвитку. Зокрема:

1) критична кількість медіа, що, вільно діючи в інформаційному просторі Украї­ні, порушують її закони та загрожують її націо­нальній безпеці;

2) недостатньо захищений від неліцензованих трансляцій вітчизняний телерадіопростір, стабільне технічне покриття якого й досі є значно меншим за територію держави (навіть без урахування окупованих районів);

3) не адекватна вимогам часу система нормативно-­проектного та інституційного забезпечення розвитку інформаційної сфери, зокрема, відсутність концептуалізованої державної політики інформаційної безпеки;

4) недостатньо фахова, організована й надто залежна від власників ЗМІ журналістська спільнота;

5) брак дієвих інституцій та механізмів оперативного реагування на інформаційні та інформаційно-­психологічні загрози.

Факти свідчать, що станом на кінець 2013 р. в Украї­ні практично не було дієвої системи захисту націо­нального медійного і, зокрема, телерадіоінформаційного простору. Серед іншого, це призводило до численних порушень, пов’язаних із безліцензійною діяльністю провайдерів програмної послуги, ретрансляцією контенту без дозволів, порушення авторських та суміжних прав на програмний продукт[39]. Крім того, існували цілком сприятливі умови для масової та безперешкодної трансляції аудіовізуального продукту, зміст якого прямо порушував законодавство Украї­ни у сфері інформаційної безпеки[40].

Невдовзі профільні органи з’ясували, що через відсутність в україн­ському законодавстві обмеження на володіння друкованими виданнями суб’єктами інших країн в Украї­ні, починаючи з 1993 р., було створено та зареєстровано понад 30 видань, які у своїй назві використовують слова «Россия», «Русь», «Новороссия». Лише протягом 2014 р. Державна міграційна служба, МЗС, а також органи сектору безпеки і оборони змушені були позбавити акредитації при органах державної влади понад 100 російських ЗМІ й видворити з території держави цілу низку працівників російських медіа за антиукраїн­ську пропаганду і недотримання журналістських стандартів[41].

Одним із важливих чинників поширення сепаратистських настроїв і ескалації конфлікту на сході стала надмірна олігархізація медіа. У 2013 р. приблизно 75 % телевізійного ринку і ТОП-­10 телеканалів належали чотирьом медіагрупам, власники яких використовували їх здебільшого не як бізнес-­ресурс, а як інструмент політичного та електорального впливу. При цьому (тенденція не подолана й досі) україн­ські мовники масово розміщували російський аудіовізуальний контент, зокрема відверто антиукраїн­ського змісту. За різними оцінками, у 2013 р. вони витратили на його закупівлю від 65 до 300 млн дол. США[42]. Крім того, російський продукт без обмежень транслювався в кабельних і супутникових мережах.

Що ж до Донецької та Луганської областей, то тут взагалі склалася специфічна модель медіаспоживання, в якій вплив загальнонаціо­нальних мовників був порівняно незначним, а найвищі рейтинги мали місцеві приватні ТРО і друковані видання, що інформували передусім про актуальні питання регіонального життя[43]. Домінуючі ж позиції посідав медіахолдинг «Медіа група Україна», контрольований Р. Ахметовим, із досить потужним пулом регіональних телеканалів («Донбас», «Канал 34», «Сигма»). Переважно російськомовний та специфічно «домашній» контент цих мовників у поєднанні з великою кількістю російського аудіовізуального продукту, трансльований в ефірі та кабельних і супутникових мережах, безумовно підготував ґрунт для майбутнього конфлікту. Особливо чітко це проявилося під час Євромайдану.

Хронічною проб­лемою і неабиякою загрозою для інформаційної безпеки Украї­ни був брак безперебійного та щільного транслювання націо­нального телерадіомовлення на території Украї­ни у цифровому та аналоговому форматах. Ідеться про т. зв. білі плями в охопленні ефірним та цифровим мовленням низки переважно прикордонних районів Сумської, Харківської, Чернігівської, Донецької та Луганської областей північного сходу; Одеської області та АР Крим на півдні; Львівської, Волинської, Закарпатської та Івано-­Франківської областей на заході краї­ни. Це роками позбавляло націо­нального телебачення частину україн­ських громадян, які натомість завжди могли легко приймати не ліцензовані націо­нальним регулятором трансляції суміжних держав: Туреччини, Румунії, Угорщини,