Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

Рішення Бухарестського саміту засвідчило успіх політики Росії з ізолювання Украї­ни від Північноатлантичного альянсу та закрило нашій державі шлях до НАТО на тривалу перспективу.

Згортання співробітництва з Альянсом продовжилося за часів президентства В. Януковича, що визначалося новою редакцію Закону «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики». Документ передбачав дотримання Україною політики позаблоковості та неучасть нашої держави у військово-­політичних союзах.

Апофеозом розгортання зовнішньої політики україн­ської влади на Схід було рішення уряду Украї­ни призупинити роботу над Угодою про асоціацію з Європейським Союзом, що перекреслило всі орієнтири зовнішньої політики нашої держави останнього десятиліття та стало ще одним вагомим успіхом гібридних дій Росії. Для досягнення своїх цілей Москва використала широкий комплекс фінансових та економічних заходів, скориставшись повною керованістю тодішнього президента В. Януковича. Саме цей відвертий провал у зовнішній політиці і став каталізатором Революції гідності, яка змусила РФ перейти до силових дій проти Украї­ни.

Слід зазначити, що, крім дезорієнтації зовнішньої політики протягом усього періоду незалежності, були й вагомі внутрішні причини, що перешкоджали україн­ському зовнішньополітичному відомству ефективно протистояти заходам агресора у гібридній війні. Вони пов’язані з відсутністю кардинальних реформ україн­ської дипломатії, яка й донині залишається далекою від європейських критеріїв, продовжуючи функціонувати за зразком того зовнішньополітичного органу, що був створений у часи радянської Украї­ни. В основі україн­ської дипломатії все ще лежить застаріла модель вертикально-­командного типу та система розподілу повноважень, що базується на радянському принципі недовіри до виконавця, його низькій кваліфікації та технічній неозброєності.

Підвищенню ефективності МЗС Украї­ни, у т.ч. і щодо протидії гіб­ридній війні з боку РФ, має сприяти докорінне реформування міністерства та перетворення його на ефективне зовнішньополітичне відомство європейського зразка, яке має відбутися найближчим часом. Докорінних змін повинні зазнати структура міністерства, підхід до системи атестації співробітників, система взаємодії всередині МЗС (повний перехід на електронний документообіг), система підготовки і відбору кадрів тощо.

8.2. «Несмілива» культурна дипломатія

Продуктивний діалог зі світом — важлива умова успішної зовнішньої політики. Мовою цього діалогу, потрібною та зрозумілою за сучасних обставин, є мова культури і мистецтва.

У новій стратегії Європейського Союзу культура визнається гравцем вирішальної ролі у зміцненні міжнародного партнерства. Верховний представник та віце-­президент ЄС Ф. Могеріні зазначає: «Культура має бути невід’ємною частиною нашої зовнішньої політики. Культура є потужним інструментом для наведення мостів між людьми, зокрема, між молоддю, і зміцнення взаєморозуміння. Вона може виступити й рушійною силою для економічного і соціального розвитку. Оскільки ми стикаємося зі спільними викликами, культура може допомогти нам усім, у Європі, Африці, на Близькому Сході та в Азії, встояти у боротьбі з радикалізацією і розбудувати альянс цивілізацій проти тих, хто намагається нас розділити. Саме тому культурна дипломатія має стати основою наших стосунків із сучасним світом»[35].

Ціна втрачених шансів на діалог Украї­ни зі світом стала особливо зрозумілою на початку 2014 р., коли виникла потреба протидіяти агресивній інформаційній політиці Російської Федерації. З особливою гостротою стало відчутно, наскільки нашій краї­ні бракувало іміджу сучасної демократичної держави, який сприяв би налагодженню стосунків партнерства та довіри. Домінуючий на той час ретроградний образ краї­ни «борщу і гопака» вказував на неготовність до змін та відкритого діалогу. Однією з причин цього була не ефективна на той час діяльність у сфері україн­ської культурної дипломатії.

Саме тому, що держава не залучила потенціал культури до розбудови свого іміджу, стала можливою фальсифікація подій Майдану з боку Російської Федерації. Відомо, що кінострічку «Україна: маски революції», яка поширювала брехливу і компрометуючу інформацію про Україну та її народ, було замовлено російськими спецслужбами французькому режисеру П. Морейро. Її покази в європейських країнах на початку 2016 р. стали сумним підсумком багаторічної бездіяльності україн­ської культурної дипломатії. Таких прикладів — безліч.

Упродовж більш як двох десятиліть культурна дипломатія була присутньою лише в окремих виявах. Нам відомо про окремі успіхи за кордоном окремих персон — україн­ських митців і кураторів, експертів і дипломатів. Однак цій присутності бракувало системи, найкращі ініціативи виглядали дисперсними та нескоординованими. Спроби, які робилися для налагодження системності цієї діяльності, не знайшли продовження і розвитку. І після 1991-­го, коли світ дізнався про молоду державу, а україн­ська діаспора виступила її важливим інформаційним каналом, і часи Президента В. Ющенка, коли демократичні зрушення підштовхували до діалогу з іншими країнами, й події Майдану, які викликали хвилю підтримки і симпатії за кордоном, сьогодні виглядають як шанси, що давалися нам історією.

Аби рухатися вперед, а не по колу, варто артикулювати, які саме шанси було втрачено. І зробити це слід сьогодні, коли необхідність діалогу та розбудови стосунків довіри стала ще більше очевидною. Водночас з’явилася надія на їх реалізацію за участю новоствореного підрозділу в Міністерстві закордонних справ Украї­ни, який курирує культурну дипломатію та обіцяє реформи у цій сфері.

Шанс на інституцію. Одна з реформ передбачає вдосконалення діяльності культурно-­інформаційних центрів при дипломатичних представництвах. Вони були створені у 2006 р. з метою сприяння співпраці у деяких сферах (культури, науки, освіти, спорту) та поширення інформації про Україну в краї­ні перебування[36]. Підсумовуючи їхню десятилітню діяльність, варто зазначити, що центри не лише повною мірою не виконали покладених на них функцій. Цих функцій було недостатньо, аби Україна могла «розмовляти» на рівних з іншими державами мовою культури і мистецтва.

Зокрема, доречно зауважити, що протягом 2006—2016 рр. їхня робота зосереджувалася лише на протокольних заходах і, найчастіше, ними й обмежувалася. Досить поширеними є заходи «з інформаційно-­роз’яснювальної роботи» (з нагоди офіційних державних свят), відзначення щорічних ювілейних дат, вшанування пам’яті видатних українців. Тому інформація, що поширювалася через культурно-­інформаційні центри, стосувалася минулого україн­ського народу та його традиційної культури. А розбудова демократії та громадянського суспільства, на жаль, залишалася поза увагою.

Культурно-­інформаційні центри — один із найяскравіших прикладів не використаних Україною шансів на розбудову міжнародного партнерства та стосунків довіри і водночас — на створення інституції культурної дипломатії, яка б забезпечила системність діяльності. Причинами втрати цього шансу можна назвати: обмеженість бюджетного фінансування, низький професійний рівень працівників дипломатичних установ та відсутність серед них культурних менеджерів, а іноді й особиста індиферентність як до культурних процесів загалом, так і до культури своєї держави. На низькій ефективності роботи культурно-­інформаційних центрів[37] позначилися проб­леми з координацією та синергією діяльності Міністерства закордонних справ Украї­ни та Міністерства культури Украї­ни, Міністерства освіти і науки Украї­ни, Міністерства молоді та спорту Украї­ни, Державного комітету телебачення та радіомовлення Украї­ни (які мали співпрацювати у плануванні роботи центрів), брак аналізу та прогнозування роботи центрів, моніторингу їхніх потреб та