Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

і не знічувався. Рюмсати, скаржитися? Такого від малого

Правика ніхто не чув. Поволі втихомирилися забіяки: цього

хлопчика непросто образити. І навіщо його ображати? З ним

цікаво. В гостинній хаті Правиків — теж.

Власну хату П&вло і Наталка Правики збудували на розі нових

вулиць Миру та імені Шевченка. Від Колгоспної, де лишалась

баба Маня,— хвилин п’ять. До Грузавки ще стільки ж. А там уже

відкриваються Уша, Прип’ять, луки... Від дорогих місць не

відірвалися.

По інший бік їхньої дільниці — пустирище. Кажуть, колись тут

зведуть багатоповерхові будинки. Поки що в цій міській низині

— приватні садиби. їхня хата — з найменших: три невеличкі

кімнати. Вже є у Володика братик Вітя, але в хаті не тісно.

Павло Панасович і Наталя Іванівна все зробили самі, тож усе

зручне. Кожне деревце, кущик теж садили власноруч. Малий

Володик усюди — за батьками, завжди при ділі. Стежить, щоб

курчат не схопив кіт-ненажера, припасає травичку для кролів, батькові подає інструмент, коли той лагодить мотоцикла, несе

цеглу, коли зводять стіну.

Взимку головне захоплення — хокей. Річище — притока Прип’яті

— стає хокейним полем. Щодня дітлахи чистять там сніг.

Володик після школи прийшов, дрова та вугілля в хату заніс, грубку розпалив, сідає за уроки. Повертаються батько з мамою

після роботи, доповідає: «Уроки вивчив, письмові й усні, йду

на річку». — «А їсти?!» — «Не хочу, хлопці чекають». Що ж, хокей є хокей, друзі є друзі. Вже темно, шайби не видно, а

вони ще грають. Мабуть, уже ніс змерз. Батько виходить за

ворота. йде хокеїст, ледь ноги тягне, шапку в руках несе, ключка зламана. «Гра хороша? — питає батько. «Ключку зламав»,—

зітхає Володя. «То не біда — полагодимо».— «Вечеряй, до

мультиків півгодини,— кличе мама.— Чи чекатимеш хлопців?» А

хлопці вже в дверях. На мультики до Правиків збирається той же

гурт. Наталя Іванівна телевізора не дозволяє ввімкнути, доки

хлопчаки не з’їдять усе, що насипала до тарілок. Попоїли, ще й

галку погодують: завжди у Володика живе чи пташка, кимось

скалічена, чи кошеня бездомне.

Минає перша шкільна зима Володика Правика. Серед торішньої

трави вже подекуди спалахують досвітні вогні — проліски.

Вчителька дає дітям домашнє завдання — скласти твір на тему

«Весна». Обговорюють у класі весняні ознаки в природі: на яких

деревах найраніше з’являється листя, в лісі чи на луках

розквітають перші квіти і які саме? Які птахи випереджають

усіх інших, повертаючись з теплих країв?

— Що за птаха намалював нам Володя Правик? — питає вчителька

наступного дня і показує учням розгорнутий зошит.

— Папугу!

— Півня!

Перший «А» пирснув. Малий художник зашарівся трохи, але

погляд в нього довірливий, відкритий. Вчителька співчутливо

спитала:

— А кого ти хотів зобразити?

Птах з жовтогарячою голівкою на високій шиї, з блакитно-

смарагдовим пір’ям і вогнистою смугою вздовж крил поглядав на

клас, на свого творця. Вчителька провинно відчула, що, правду

кажучи, не готова переконливо відповісти на власне запитання.

Фантастичний птах вийшов з-під хлоп’ячого пензля. Малювати

удома вона не просила... Твір мав бути на двох сторінках.

Володя зайняв обидві малюнком: унизу птах, а вгорі — сонце.

— Можеш пояснити малюнок, Володику?

— Це жар-птиця...

Ніхто не засміявся.

— Ти хотів скласти мальовану казку?

Мовчав. ї зашарівся вже так, що вчителька вирішила

продовжити розмову іншим разом.

— Гаразд, ти намалював гарно, тільки дещо незвично поєднав

фарби. Твір принесеш завтра, бо ж уже канікули...

Хіба міг написати хлопчик у класному творі про те, що

бриніло в ньому невимовно і нездоланно: весна — то безліч

нових барв, нових візерунків. Їх утворюють трави ї гілля. Люди

навесні стали вищі на зріст. Підбите кимось горобеня, яке

Володя знайшов у рівчаку й приніс додому ще восени, одужало, тріпоче крильцями. Все на землі тягнеться догори, до сонечка.

Зобразив весняний світ у вигляді птаха. Його вигадав, але

земля, сонце — справжні. Як це пояснити словами?..

Він поклав зошита до ранця. Твір усе-таки склав. Перелічив, які дерева першими квітнуть, які птахи першими з півдня

прилітають. Приніс додому п’ятірку.

— От козачина,— усміхнулася мати.

— А жар-птиця існує на світі! — сказав син.

Що і перед ким обстоює так рішуче, завзято? Про жар-птицю

сам вигадав або десь вичитав?

Наталя Іванівна не помітила, як Володик навчився читати.

Розглядав кожен друкований рядок, який до хати потрапляв.

Розгортають хліб з газети чи журнальної сторінки, він одразу з

тим папірцем у куточок, роздивляється. Не бачили в ті роки

чорнобильські діти книжок з малюнками. Як трапляються в тих

газетах, журналах малюнки, хлопчик вирізає, складає до

шухлядки. Потім біжить до Льоні Ільченка, у них спільна

колекція малюнків, класифікація чітка: окремо літаки, автомобілі, окремо рослини, тварини.

Льоня — син Віри Романівни Ільченко, яка вже давно стала

вчителькою. Скоро Володя почне фізику, і Віра Романівна тоді

до нього в клас прийде.

Володя з Льонею — ровесники, друзі. Льоня чи не шодня до

Правиків бігає телевізора дивитися. Володя ло Ільченків — на

кіно. Хата у баби Федори з дідом Романом невелика розміром, але гарно оздоблена. Різьблені лиштви, по шафі з мореного дуба

— орнамент з ясена та акації. Все в хаті зроблено руками діда, уславленого в Чорнобилі тесляра. А те, що в городі росте,— то

клопіт баби. Наталя Іванівна досі пам’ятає, як баба Федора

вербу біля хвіртки садила, «Лимерівну» співаючи. Батькові так

і не довелося в затінку під розлогим деревом з сусідами

посидіти. А Володик, Льоня, все численне хлоп’яче товариство

під нею часто збираються. Чекають, поки Віра Романівна

приготує місця для перегляду кінофільму: зручніше розкладе на

підлозі виткані бабою Федорою доріжки. Тоді вже набивається

дітлахів, скільки хата здатна вмістити. Біла грубка служить за

кіноекран, Льоня допомагає Вірі Романівні демонструвати

кінофільм. Змінюються слайди: сонячна галявина серед беріз, самотня бадилинка під дощем, нічна дорога в лісі. А ось на

весь екран чарівний візерунок з тоненьких срібних ниточок.

Вражена навіть баба Федора, яка дивиться, стоячи в дверях:

— Що воно таке?

То павутиння у нас на городі!..

Може, ото зі слайдів, де все звичне стає таким прекрасним, трохи загадковим, злетіла на сторінки шкільного зошита

Володикова жар-птиця? Мати дістає, розгортає зошита, закріплює

малюнок сина під склом книжкової полички. Хай птиця не сумує, хай літає...

День уже згас, і вогнище згасало.

Навіть впритул до нього важко розібрати книжкові рядки.

Старенька книжка. Хоча б не розсипалися сторінки.

Хлопчик подумав так,