Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

на неправді, вщухло.

Проте не вщухав подив у розтривожених дитячих серцях. В

якомусь із сутеренів малі ентузіасти і справді натрапили на

купу побитих банок. Володикові, найдопитливішому з усіх, закортіло пересвідчитися, що воно таке. Нічого цікавого, одні

банки — з-під олії, клею та фарби. Лише подряпав руки. Тепер

має значно болючішу подряпину на серці.

На своєму пустирищі хлопці зробили перекладину- саморобку

поміж двома стовпами. Чи не щодня приходили сюди, завзято

тренувалися. Так наче напівсвідомо, але наполегливо готували

себе для чогось серйозного.

Але й пустунами лишались.

Павло Панасович віддав сину стареньку «Вятку». Прикипів

Володя до машини: щось в ній крутить, пригвинчує. Льоня з

Василем, обома Вітьками тримають колеса. І прийшов день —

налагодили. «Ура! На старт!» Треба пересвідчитися, чи на ходу

машина.

Біля їхніх будинків — моріжок, а ближче до центру — асфальт.

Обрали вулицю Котовського, яка йде вниз від нового

автовокзалу. Докотили туди «Вятку», завели двигун —

загуркотіло. Повторне: «Ура!» І — вперед! П’ятеро

«випробувачів» осідлали свого «коня». Поїхали! Та

найслухняніший кінь збунтується, маючи на собі стількох

вершників. Так і є: гальма не слухаються. А мотор працює, швидкість чимала. Крута вулиця тут різко збочила. «Стрибай,

хто може!» — гукає Володя-водій. Пострибала в обидва боки його

команда. Тільки Льоня лишився, вдвох і в’їхали в паркан.

Швиденько поставили тин на місце — і мерщій тікати. Моторолер

перед собою штовхають: вже не їде, щось повідпадало... Не

біда, знову готові починати ремонт...

Загартовувати м’язи, вдачу і на футбольному полі не

втомлювалися. Вася Бондар наймоторніший. Вітя Рудченко —

неквапливий. Як він на воротях, для суперників — радість: поки

повернеться, вони два голи встигають забити. Вітя щиро

почувався винним. Старанно практикувався.

Володю за воротаря ніколи не ставили: малий.

Але якось не зібрався основний склад. А грати кортіло.

«Ставай, Володю, до воріт!» Ось коли він усіх здивував. Не

сподівалися хлопці, що такий гарний буде з Правика воротар.

Ніхто повз нього не зумів м’яч провести до воріт. Спритно

кидається на м’яч. А як його схопить, з рук не вибити. Стоїть

намертво.

З того дня Володю часто ставили за воротаря. Він уже хватки

не змінив. Звідки раптовий хист? Володя сам не знав.

Одчайдушність якась ним оволоділа: «Будь-що не відійду, будь-

що витримаю!»

«Завтра вихідний, погода чудесна, я пообіцяв усіх витягти з

дому на мороз. Вудки в мене завжди напоготові, мотоцикл також.

Про наживку не забув, з вечора підготував мотиля, блешні

начистив до блиску. «Мамо, вставайте, улов прогавимо! Володю, одягайся тепліше: ватяні штани, безрукавку, зверху плащ, взуй

повстяники». Одяглася мати, я теж. Малого Вітю ще з собою не

брали, завезли до баби. Дорога гарна, їхати кілометрів десять.

Взимку для риболовлі у нас відвеДені спеціальні місця: урочища

Климиха, Підп’ятниця. Вздовж дороги дерева, вкриті памороззю, кущі одягли снігові кожухи. «Тату, дивись, заячі сліди! Мамо, мамо, дивись, він сліди заплутав, щоб лисиця не змогла

розплутати!» Мотоцикл погойдується, рипить на морозі гума. «Не

змерзли?» — питаю. «Терпіти можна». З’їхали на кригу. Ось

вона, красуня Підп’ятниця, просто диво! Обидва береги в

чагарнику, вкритому снігом. Порубали ополонки, почало клювати.

Ловили всі: мама, Володя і я. Потрапляли на вудочки окунь, плітка і навіть колючий йорж. Настрій у всіх гарний, на щоках

рум’янець, руки не відчувають холоду. Сонечко схилилося на

вечір, час збиратися додому. Володя прогріває мотоцикл, ми з

мамою складаємо вудочки. І от всі на місцях: мама в колясці, я

за кермом, Володя — позаду.

Таких подорожей у нас було безліч, взимку і влітку. Ми з

Наталкою прагнули, щоб сини частіше бували на свіжому повітрі, навчалися милуватись природою, навчилися любити нашу землю, Україну.

Так Володя зростав, переходив з класу в клас. Вітя зайняв

його місце в дитсадку. Гляну на синів, подумаю: діти зростають

чи життя зростає такими сходинками?»

Із записів П. П. Правика.

Переді мною — знайомий вже книжковий томик у благенькій

палітурці з товстого картону, червоний корінець, акуратно

зашитий червоними нитками... Колись багатокольоровий, малюнок

на обкладинці побляк, але постаті вершників у будьонівках і

досі виразні. Давнє видання. На першому аркуші, зразу під

назвою «Як гартувалася сталь», рік видання — 1951-й.

Це ж її, наче звістку з власної юності, зовсім не

сподіваючись цього, побачила Наталя Іванівна Правик у

книжковій шафі своєї чорнобильської хати, коли ввійшла туди

вперше після аварії, влітку 1987-го, і ми з друзями Володі

були з нею поруч. Переїжджаючи з дружиною до Прип’яті, більшість своїх книжок Володя туди взяв. А оця, як виявилося, на своєму місці. Не схотів її, родинну спадщину, позбавляти

такої звичної домівки? Чи дбав про матір, остерігався

розлучитися з книжкою — вірною супутницею її дитячих, юних

років?

1951-й... Наталка Криволапова саме пішла до школи. Оця

книжка вже була тоді в їхній хаті. Батьки її берегли.

Загорнутою в рушник лежала. Підростала дівчинка, все частіше

розглядала малюнок на обкладинці: на брунатному тлі в світлій

рамочці бійці революції; попереду — гармоніст на білому коні; над загоном, на все небо,— полум’яне знамено. Коли почала

книжку читати, зразу запали до пам’яті слова:

«Зростав у стражданнях і злигоднях... Разом з тисячами інших

бійців, таких самих, як він, обшарпаних і роздягнутих, але

охоплених невгасимим полум’ям боротьби за владу свого класу, пройшов від краю і до краю свою Батьківщину».

Сказане про Павку Корчагіна з книжки, проте до болю близьке, дуже особисте вчувалося дівчинці за цими рядками.

Роздягнутими, обшарпаними зростали діти в їхній родині і в

сусідніх оселях, по сусідніх селах. І всюди люди мріяли про

інше життя. Не ставали від злигоднів злісними, бо вірили в

обіцянки, які протягом років супроводжували і старих і малих: достаток, неудаване почуття господаря прийдуть до кожного.

Прапори революції стверджували, що віра справдиться.

Книжка не стояла серед інших на полицях, окремо лежала в

шухляді. Володя зазирнув вперше до цієї шухляди, коли в другий

чи третій клас ходив. Мати зауважила тоді: «Трохи зачекай, синку». Замалий ще хлопчик для такого читання.

Книжку не ховала. Шафи, шухляди взагалі не замикалися в

їхній хаті. Володя томик з червоним корінцем довго не чіпав.

Але через кілька років знову висунув заповітну шухляду, витяг

книжку з вершниками на обкладинці. Підійшов з нею до мами, яка

поралася на городі: «Можна?» — «Можна, можна. Візьми, читай, Володику».

...Сторінки трохи нерівні, наче обпалені скраю. Шурхіт у них

особливий, так шурхотить під вітром осіннє листя в лісі. Може, гарячі вітри обпалили книжку, яку