Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

«Загорни гарненько, не винось з дому, цей примірник у нас

єдиний».

А він виніс. Ще й до води. Надто хотілося поїхати з усіма: зібралися на Київське море кількома човнами, з ночівлею.

Сусіди, родичі. Всі їдуть: двоюрідні сестрички, двоюрідний

братик, рідний, Вітя,—теж. Не лишатися ж Володі вдома. І

книжку несила лишити. Хоч прочитав її від початку до кінця, не

начитався. Мандрує четвертим з трьома героями. Продираються

хащами предковічного лісу, долають течію гірських потоків і

крутизну ущелин. Володя б’ється на боці сміливців-уламрів із

печерним ведмедем, левами, тиграми, злостивими рудими

карликами, волохатими кривоногими кзамами. Це вороги, лютіші, ніж хижі звірі, бо здатні вбити не тільки уламра, а й

відібрати, знищити Вогонь, приректи на загибель усе плем’я.

Без вогника, поміщеного в надійну схованку, вимощену

плескатими камінчиками клітку з кори, уламри, Нао, Нам і Гав, не можуть повернутися до степів, до свого племені. Це б

означало позбавити їх усіх сподівань. Без Вогню люди загинуть.

Нема в них іншого захисника і годувальника, ніж полум’я.

Біля багаття, що догоряє на березі Київського моря, чорнобильський хлопчик читає повість французького письменника

Жозефа Роні «Боротьба за вогонь». Відтепер пам’ятатиме її до

подробиць. Віддав героям силу уяви, насправді хотів би бути

разом з ними в боротьбі. Так і знав, усі перешкоди здолають

сміливі воїни, незрадливі друзі. Але не думав про те, що

вогонь — теж живий могутній друг. Звісно, у грубці зігріває

хату, на вогнищі варять смачну юшку. Так, усі знають, що

чимало корисного може зробити вогонь. Проте Володі не

доводилося чути подібне до таких слів:

«...Кожний Вогонь народжується від Вогню, кожен Вогонь може

вмерти. Але тіло його не знає меж, з іншого ж боку — він без

кінця дозволяє ділити себе, і кожна частина може жити

окремо... Це і звір, і не звір. У нього нема ні лап, ні

здатного до плазування тіла, а він випереджає антилоп; нема

крил, а літає у хмарах; нема ні рук, ні пазурів, а він

загарбує всі простори...»

— Володику! — гукає мама від намету.— Пізно! Спати час!

Мабуть, усі вже повсинали, інших голосів не чути. Втомилися.

Урочище Гострий Ріг до вподоби всім, тут кожен має улюблене

місце і справу. Рибалили досхочу, дідівським способом: за

допомогою топтухи. Потім обід: казан з юшкою літрів на десять

посеред брезентового полотнища, розстеленого в затінку. Миски, ложки діти порозкладали — налітай! Після обіду купання. Потому

конкурс в затінку: хто кращий рибалка? Оцінюють дорослих і

малих. Володику зауваження: мав би улов значно більший, якби

не поєднував риболовлю з читанням.

—Що читаєш, сину? Про Довбуша? — батько підійшов, перевіряє, чи згасло багаття.

— Ні, тату. Про кам’яний вік.

Дорослий і хлопчик з жалем спостерігають, як згасає, гине

вогнище. Інколи червоне полум’я несподівано одчайдушно

пробивається крізь сивину попелу, мов протестуючи проти своєї

приреченості, та марно — серед чорних жарин світиться вже

остання головешка. Вітерець здійняв над нею сніп іскор. І

тільки купка тьмяної золи нагадує про схожий на завзяте

змагання танок вогняних язиків.

Який беззахисний може бути вогонь! Навіть він потребує, щоб

його боронили. А в школі і бібліотеці, у мами в лікарні, у

тата на будівельному майданчику, навіть біля річкових

причалів, де стільки води,— всюди нагадування: «Бережіться

пожежі! Будьте обережні з вогнем!»

Як вони впливають одне на одного: водою гасять вогонь, вода

холодна, якщо її не гріти. Полум’я гаряче навіть коли згасає.

Вогонь і вода протилежні, але й чимось подібні. Вогонь

починається з вогника і може стати величезним вогнищем.

Поодинокі краплини дощу перетворюються в зливу. Треба

поговорити про це з Вітьком Рудченком. Вони живуть поруч, вчаться разом з першого класу. Вітька вважають тугодумом, він

справді не завжди встигає вчасно розв’язати задачу, не краще

за всіх складає твір. Зате добрий, щирий. Є у них спільний

друг, Вася Бондар. Він не дасть сумувати. Ну і Льоня, звичайно, учасник всіх хлоп’ячих обговорень і витівок.

Володя обережно моститься в наметі, щоб не зачепити когось у

темряві. Засинає враз. Уві сні пригортається до мами. «Синочку

мій, то вже дорослий, то зовсім маленький»,— усміхається мати

і до хлопчика, і до себе.

З першого класу цей читач привернув увагу Софії Саввівни, шкільної бібліотекарки. Взимку тягне за собою ранець по снігу, важко йому, та ніколи не бачила, щоб рюмсав. Навпаки, майже

завжди усміхнені оченята. Наче радість рветься з дитячої душі, вирватися не насмілюється.

У шкільній бібліотеці перед полицями — високий бар’єр.

Книжки по один бік — дітлахи по інший. Юрмляться зграйками, гомонять збуджено про щось своє Володик Правик тихенько, навпшиньках зазирає за бар’єр, мов у якісь загадки хоче

вдивитися.

Бібліотека була скромною — здебільшого підручники. А діти до

читання тягнулися жадібно.

Не дуже далеко Чорнобиль від Києва, ще ближче від Чернігова, та наче десь на відшибі перебував райцентр, оточений лісами, луками, оперезаний візерунками річок. Будівництво міста

енергетиків і першої черги атомної станції на березі Прип’яті

лише розпочиналося. Золотаві піски ще стелилися там, де

невдовзі бетон і асфальт сховають під собою землю. Путівці, стежки були «автострадами» тодішнього Полісся. Серед найнеоб-

хідніших предметів сімейного вжитку — велосипеди, моторолери, мотоцикли. Не телевізори. Телевізор — дивина.

Під дахом, де світився телевізійний екран, люди вечорами

збиралися, мов у клубі. Екрани — чорно-білі, про кольорове

зображення Володя з ровесниками в шкільні роки й не мріяв.

Навколишній світ і без того розгортався перед їхніми очима

багатокольоровим. Аматорські слайди, їхнє зображення на

біленій грубці в хаті Ільченків з допомогою простенького

проектора ставали Володі Правику в пізнанні світу

дороговказом. А ще журнал «Вокруг света» правив за поводиря.

Всіма правдами й неправдами Наталя Іванівна передплачувала

ілюстрований щомісячник. Дбайливо зберігала всі номери. Підріс

Володик, переглядючи з сином журнал, і мати вирушала в мандри.

Не забулась мрія про експедиції в незнаних краях.

Наталі Іванівні виповнилося двадцять п’ять, коли первісток

пішов до школи. Хотілося дати Володику те, чого не вистачало

власному дитинству.

Ледь встигнуть номери журналу з мамою проглянути, Володя

мчить до Льоні Ільченка. Вітя Рудченко, Вася Бондар вже теж

тут. Разом з авторами фоторепортажів та дорожніх нотаток

мандрують по карті, розкладеній на підлозі горища.

Зустрів Володик на майдані біля кінотеатру «Україна» Софію

Саввівну. Почав про нову подорож Тура Гейєрдала їй

розповідати. За розмовою опинились біля бібліотеки для

дорослих. Софія Саввівна саме перейшла туди із школи. Зайшов

Володя, побачив