Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

подати воду, піну. Коли його щось попросиш, враз на допомогу

прийде. Якось відмовила у Бутрименка рація, зізнався

начальнику чати: «Не метикую в цьому». Лейтенант кітель

скинув, акуратно повісив на люстерко, дістав паяльник, що

треба поприпаював, підкрутив. Працює рація. Інший би докорами

замучив, а рація б мовчала.

Вже зовсім не службове згадав старший сержант. Поверталися з

пожежі в Нових Шепеличах повз сільський універмаг, у вітрині —

шкільна форма. Син у Бутрименка без форми другий рік — до

Прип’яті його розміру не завезли. А тут є усі. Який брати?

Було сину тринадцять, а на зріст, мабуть, наздогнав начальника

чати. «Товаришу лейтенант, чи не зарадите? Підійде на вас

форма, то й моєму хлопчині буде гаразд». Сказав і винним себе

відчув. А лейтенант просто: «Давайте». Приміряв піджачок.

Носить Вітя костюмчик, наче на нього пошитий.

...Повернувся Бутрименко до частини, коли чата вже з усіма

справами впоралася. Рукави прибрані, машини вимиті, сохнуть

біля гаража. Пограли хлопці в футбол, хтось ще в настольний

теніс грає. Інші телевізор дивляться. Можна б відпочивати.

Бійці, не зайняті на постах, о двадцять третій мають право

розійтися до третьої. Та не розходяться...

Микола Ничипоренко розповів Бутрименку, що без нього теж

побував на третій черзі: виїжджали за викликом на пожежу. Так

і є, повторилася досить звична картина: будівельники з смолою

працювали, а над ними — зварник. Мав намір таким чином

перевиконати норму. Виїздило все перше відділення, начальник

чати — теж.

Може, через цей безглуздий випадок лейтенант Правик несхожий

на себе? Самотньо ходить і ходить вздовж чола будинку.

«Нездужаєте? Чи засумували, Павловичу?» — під час відпочинку

Бутрименко інколи дозволяв собі отак звертатися до командира

(про нього, тепер і про новенького, Андрія Половинкина, все

частіше думав: «Сини»), Лейтенант відповів не приховуючись:

«Трохи сумно, Олексійовичу. Наталочку хочеться побачити.

П’ятнадцять днів дочці сьогодні. Дізнатися б, як вона».-- «Як

усі малята серед ночі. Спить. Хіба вранці не бачилися?»- «Так

то вранці, тепер піч». Походили, сіли до машини Бутрименка в

кабіну. Лейтенант вмикнув маленького магнітофона. Співачка

стиха співала про зустрічі, розлуки.

Раптом начальник чати дитинство згадав. Як на мотоциклі

вчився їздити. Як однокласниця посеред Прип’яті під воду

пішла, він встиг витягти. В шостому класі вчилися...

Бутрименко удавано весело сказав: «Досі у нас тільки Толик

Захаров мав медаль «За врятування потопаючих», а виходить, ви

теж заслужили?.. Серйозно спитав: «Малий був і пірнати на

глибині не побоявся?»— «Так я ж біля річок виріс. Мене вода, як вогонь, не бере».

В темряві не розгледіти, які в лейтенанта очі, жартує чи

досі сумний.

Тихо. Тепло. Місяця не видно. Пливе в небі велетенський

станційний димар. В променях прожекторів нагадує фантастичну

стрілу, націлену до зоряних світів.

Ще посиділи вдвох, третя — станція. Чітка, впевнена її

панорама, наче й не існувала ніколи поліська земля без цього

«пейзажу». Владно вписався...

— Піду трохи відпочину,— сказав Бутрименко.

— Треба, Олексійовичу,— відгукнувся Правик.

Бійці все ще сиділи вздовж чола будинку. Бутрименко зручно

влаштувався на тапчані в чатовому приміщенні. Гарні, легкі

видали недавно ковдри... З-за розчиненого вікна долинали

голоси. Розмовляв з кимось Володя Правик. Хто з ним? Здається, Андрійко, новенький.

Ні, не міг у думках інакше звертатися до них Іван

Бутрименко. Мають уже малят, але обидва такі юні. До

зворушливого. Цієї хвилини старшому сержантові схотілося їх

захистити. Від чого?

Один за одним полилися мелодійні радіосигнали. То «Маяк»

сповіщав: за п’ятницею, двадцять п’ятим квітня, настало

двадцять шосте. Знову впала тиша. Спокій над землею. Пахощі

близьких луків...

Ніхто в світі не міг знати: спокою цій землі відміряно після

півночі менше, ніж на вісімдесят чотири хвилини.

Нелюдська сила, винайдена людьми, щоб стати життєдайним

велетом, розлючено вийде з покори, впаде на все живе. Люди

миттю виступлять навперейми.

Не ті, які вже й собі в пихатому задоволенні почувались

велетами: мовляв, яке страховисько приборкали! Зовсім інші.

Одинадцять вояків на трьох бонових машинах. Жодна з цих

машин ВПЧ-2 вже ніколи не постане перед людьми. Всі три

прийняли удар радіоактивного випромінювання, вбивчий навіть

для металевих грудей. Всі три поховані навічно. Але вірна

пам’ять пожежних зберегла їхні номери, мов дорогі ймення. Ось

вони:

Пожежна автоцистерна, державний номер 35-75 КХС. Пожежний

автомобіль смоково-рукавний, державний номер 98-89 КХИ.

Пожежний автомобіль пінного гасіння, державний номер 51-33

КХБ.

На них чата:

Іван Бутрименко,

Анатолій Захаров,

Андрій Король,

Сергій Легун,

Микола Ничипоренко,

Олександр Петровський,

Андрій Половинкин,

Володимир Прищепа,

Іван Шаврей,

Леонід Шаврей.

І начальник чати Володимир Правик.

Зруйнований реактор-«мільйонник». Вогонь майже впритул до

нього, на карколомній височині над ним. Десятки осередків

вогню...

Три пожежні машини.

Одинадцять пожежних.

Найсумлінніші краєзнавці, найзавзятіші рибалки не скажуть, скільки навколо Чорнобиля річок та річечок. Скільки в місті, принаймні в низині, ставочків і ручаїв.

От на провулку Колгоспному, у Марії Степанівни Криволапової, баби Мані, бабусі Володька Правика, просто за городом хвилі

хлюпають. Безліч пустощів і цілком відповідальних справ, для

дітлахів пам’ятних, пов’язано, з тими хвилями.

Володя Правик справді на воді зріс...

Хлопчик народився кволим. Чому? У молодих батьків, охочих до

праці, зачарованих природою, одне од ному відданих, здоров’я і

енергії — достатньо. Дитина ж із сумовитими оченятами, прозорим личком. Дихає мов зітхає.

Молода мати в медучилищі іспити з педіатрії вже склала.

Лікарські поради вивчала досконально і тепер ретельно виконує.

Та від цього не краще немовляті, їхньому Володику. Тихенький, плаче зрідка. Коли ж зайдеться в кашлі, то здається, що ридає,

— спинитися довго не може.

Надворі липень. Духмяні трави на прибережних луках, запашний

і вітерець з Уші. Навіть у кімнатах під дахом таке

чорнобильське повітря, що вдихнути б і не видихати. А вже біля

річки!..

Спогад з власного дитинства приніс Наталці бабусину

приказку-пораду. «Щоб мала дитина здоров’я довіку, везіть на

світанні через ріку». Весло, вправне в Павлових руках, обережно відштовхує човна від берега. На вологому піску перші

відблиски сонця. Сіра імла, розлита навколо, поволі тане.

Спалахують, міняться кольори: сріблястий, блакитний, густо-

синій, жовтогарячий.

Звивиста річка Грузавка злегка похитує човна, несе повз

низькі береги. Мати бачить перед собою тільки личко свого

немовляти: на ньому слабенький рум’янець! Батько тривожиться: Наталка розгорнула дитину, хоча холодний нічний туман ще цупко

висить на верхівках осокорів та дубів. Однак зразу і зникли у

Павла сумніви. Володик навіть не прокинувся, дихає спокійно.

Недарма, кажуть, що материнське серце — мудрий віщун.

Ось і Ялинки. Мати бризкає світанковою водою на малесенькі

рученята, ступає з дитиною на м’який золотавий килим