Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

ноги, і два тижні, проведені в лікарні, вирізав своїх тотемних тварин на гіпсових лубках скальпелем, який йому позичила медсестра. Однак шедевром була не його робота, а та, яку довелося зробити хірургові, аби зняти гіпс з обох гравірованих ніг, який тепер — в приватній колекції в Сполучених Штатах. Один журналіст, що відвідав його вдома, роздратовано запитав, що це коїться з його водяною собакою, яка не може всидіти на місці, і Обреґон відповів: «Вона нервується, бо знає, що я буду її малювати». Звісно, він її намалював, як малює все, що зустрічає на своєму шляху, бо думає, що все, що існує на світі, витворилося для того, щоб бути намальованим. У його домі віце-короля в Картахені-де-Індіас, де все море вміщається в одному вікні, можна побачити його буденне життя і ще одне життя, намальоване повсюди: на люстрах, на кришці унітазу, на склі дзеркал, на картонній коробці від холодильника. Багато речей, які в інших художників є вадами, у нього є справжніми чеснотами, як-от: сентименталізм, символи, ліричні пориви, патріотичний запал. Навіть деякі його невдачі продовжують жити, як та жіноча голова, що обгоріла в плавильній печі, та Обреґон досі тримає її в найкращому місці свого дому, півлиця у неї роз’їдено, на чолі — королівська діадема. І не подумаєш, що той промах не був бажаним і розрахованим, коли бачиш на цьому обличчі без очей невтішну печаль жінки, яка ніколи не прийшла.

Іноді, коли в домі є друзі, Обреґон застряє на кухні. Ціле задоволення бачити, які він викладає на стільницю голубих цихлід, свинячу рийку з гвоздикою в носі, телячі реберця досі із відбитком серця, зелені банани з Архони, маніок з Сан-Хасінто, ямс із Турбако. Ціле задоволення бачити, як він все готує, ріже і розкладає відповідно до їхніх форм і кольорів, як кладе варитись у великих водах з таким самим очаруванням, з яким малює. «Це наче кинути в казан увесь пейзаж», — каже він. Потім, у міру того, як воно вариться, він куштує юшку великою дерев’яною ложкою і виливає туди не одну пляшку рому «Трес Ескінас», тож врешті той заміняє в казані воду, що випаровується. Наприкінці ти розумієш, чому треба було стільки дожидати з таким церемоніалом верховного понтифіка і що оте санкочо кам’яного віку, що його Обреґон подає на листках біхао, не є справою кухні, а картиною, щоб з’їсти. Він все робить так, як малює, бо не вміє робити нічого по-іншому. Річ не в тім, що він живе тільки для того, аби малювати. Ні: він живе тільки тоді, коли малює. Завжди босий, в бавовняній футболці, яка колись, либонь, слугувала йому для витирання пензлів, штанах, які він сам підрізав ножем різника, і з суворістю каменяра, якої хотів би Бог для своїх священиків.

20 жовтня 1982 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Література без страждань

Недавно я дозволив собі легковажно сказати групі студентів, що світову літературу можна вивчити за один день. Дівчина з групи — фанатичка красного письма й авторка підпільних віршів — одразу ж уточнила: «Коли ми можемо прийти, аби ви нас навчили?» Отож прийшли вони наступної п’ятниці о третій дня, і ми говорили про літературу до шостої, але не просунулись далі німецького романтизму, бо вони також дозволили собі легковажно піти на весілля. Звісно, я сказав їм, що однією з умов для вивчення всієї літератури за один день є не приймати у той самий час запрошень на весілля, бо для того, щоб одружитися і бути щасливими, є значно більше вільного часу, ніж для того, щоб пізнати поезію. Все почалося, продовжувалося й скінчилося жартом, але вкінці у мене склалося те саме враження, що й у них: навіть якщо ми не вивчили літературу за три години, то принаймні склали собі цілком достатнє уявлення без необхідності читати Жана-Поля Сартра.

Коли слухаєш платівку чи читаєш книжку, яка тебе вражає, природним імпульсом є пошукати когось, аби про це розповісти. Зі мною це сталося, коли я випадково натрапив на «Квінтет для струнного квартету і фортепіано» Бели Бартока, який тоді був не дуже відомий, а потім ще раз, коли по радіо в автомобілі я почув дуже гарний і незвичайний «Грегоріанський концерт для скрипки з оркестром» Отторіно Респігі. І той, і той було дуже важко знайти, і мої найближчі друзі-меломани нічого про них не знали, тож я об’їздив півсвіту, намагаючись їх роздобути, аби з кимось послухати. Дещо схоже вже багато років діється у мене з романом «Педро Парамо» Хуана Рульфо, гадаю, я розкупив уже весь тираж тільки для того, аби мати під рукою примірники, щоб давати їх друзям. З однією умовою: аби ми якнайшвидше зустрілися знову, щоби поговорити про ту душевну книжку.

Звісно, найперше я пояснив своїм добрим студентам літератури ідею, можливо, занадто особисту і спрощену, яку я маю про їхнє навчання. Бо й справді, я завжди думав, що добрий курс літератури має бути просто путівником добрими книжками, які треба прочитати. Кожна епоха не має стільки найважливіших книжок, як про це кажуть вчителі, які із задоволенням тероризують учнів, і про всіх них можна поговорити в один день — якщо тільки не треба будь-що йти на весілля. Читати ці найважливіші книжки з насолодою і розумом — це вже інше заняття на багато днів у житті, але якщо студентам пощастить це зробити, в результаті вони знатимуть про літературу стільки, скільки наймудріший з їхніх вчителів. Наступний крок дещо страшніший: спеціалізація. А ще один крок уперед є найбільш ненависним, що можна зробити в цьому світі: ерудиція. Та якщо мої студенти бажають красуватися на візитах, їм не треба проходити через жодне з цих трьох чистилищ, а купити два томи чудесного твору під назвою «Тисяча книжок». Його приблизно у 1940 році написали Луїс Нуеда і дон Антоніо Еспіна, і там за алфавітним порядком подано короткий виклад понад тисячі основних книжок світової літератури, з їхнім сюжетом і трактуванням, а також вражаючими відомостями про їхніх авторів та епоху. Звісно, це значно більше книжок, ніж треба було б для одноденного курсу, але вони мають одну перевагу — їх не треба читати. І не треба соромитись: у мене ці два рятівні томи лежать на столі, за яким я пишу, лежать уже багато років і не раз виручали