Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Утім, єдиний роман, який я хотів би написати, це «Дім сплячих красунь» Кавабати, який оповідає історію дивної садиби на околиці Кіото, де заможні старці платили величезні суми, аби насолодитися найвитонченішою формою останнього кохання: провести ніч, споглядаючи найвродливіших у місті дівчат, які лежали оголені і приспані в тому самому ліжку. Вони не могли їх будити чи бодай торкатися, хоча й не пробували цього, бо найщирішим задоволенням від того старечого блаженства було те, що вони могли снити обіч них.

Я пережив цей досвід поряд зі сплячою красунею в літаку до Нью-Йорка, але мене це не тішить. Навпаки, в останню годину польоту я бажав лише одного: щоби бортпровідник розбудив її, аби я міг повернути собі свободу, а може, навіть свою молодість. Але цього не сталося. Вона прокинулась сама, коли повітряне судно було вже на землі, привела себе до ладу, підвелася, не глянувши на мене, першою вийшла з літака і назавжди загубилась у натовпі. Я тим же рейсом полетів далі, у Мексику, леліючи перші ностальгійні спогади про її вроду поряд з іще теплим від її сну сидінням, і не міг викинути з голови те, що сказали мені в Парижі про мої книжки божевільні письменники. Перед посадкою, коли мені дали імміграційну картку, я заповнив її з відчуттям гіркоти. Професія: японський письменник. Вік: 92 роки.

20 вересня 1982 року,

«Просесо», Мехіко

Мене часто запитують: чого мені найбільше бракує в житті, і я завжди відповідаю правду: «Письменника». Цей жарт не такий дурний, як здається. Якби колись я взяв на себе невблаганний обов’язок написати до вечора оповідання на п’ятнадцять листків, то вдався би до своїх незліченних давніх заміток, і впевнений, що в друк воно пішло би вчасно. Можливо, це було би дуже погане оповідання, але обов’язок був би виконаний, і врешті-решт це єдине, що я хотів сказати цим кошмарним прикладом. Натомість я був би нездатний написати вітальну телеграму чи листа із виразами співчуття без того, аби тиждень не вивертати собі печінки. Для цих небажаних повинностей, як і для багатьох інших у суспільному житті, більшість письменників, яких я знаю, залюбки звернулась би до добрих послуг інших письменників. Добрим свідченням майже варварського уявлення про професійну честь, без сумніву, є ця колонка, яку я пишу щотижня і якій цими жовтневими днями виповняться її перші два роки самотності. Лиш раз мене не було в цьому закапелку і не з моєї вини: в останню мить системи зв’язку дали збій. Я пишу її кожної п’ятниці, з дев’ятої ранку до третьої дня, з такою самою охотою, сумлінням, радістю і часто з таким самим натхненням, з якими мав би писати шедевр. Коли у мене немає добре окресленої теми, в четвер увечері я погано засинаю, але досвід навчив мене, що драма розв’яжеться сама собою під час сну і легко поллється зранку, з тієї миті, коли я сяду за друкарську машинку. Утім майже завжди я маю заздалегідь обдумані теми і потроху збираю та впорядковую дані з різних джерел, ретельно їх перевіряючи, бо маю враження, що читачі не є такими поблажливими до моїх промашок, якими вони, можливо, були б до іншого письменника, якого мені бракує. Основне завдання цих заміток — аби щотижня вони чогось навчали простих читачів, які мене й цікавлять, хоча ця наука може видатися очевидною і, певно, наївною мудрагелям, які все знають. Інша ціль — найважча — аби вони завжди були написані настільки добре, наскільки я можу це зробити без допомоги іншого, бо я завжди вірив, що добре письмо є єдиним щастям, якому досить самого себе.

Я взяв на себе цю повинність, бо відчував, що між романами у мене лишається багато часу без письма, і я — як бейсболісти — потроху втрачаю розігрів руки. Пізніше це ремісницьке рішення стало зобов’язанням перед читачами, і нині це дзеркальний лабіринт, з якого я ніяк не можу вийти. Хіба що знайду рятівного письменника, який вийде за мене. Та боюсь, що вже надто пізно, бо в три єдині рази, коли я приймав рішення не писати більше ці замітки, на заваді цьому ставав зі своїм нещадним авторитаризмом маленький аргентинець, якого я також ношу всередині.

Уперше я це вирішив, коли спробував написати першу замітку, після того, як понад двадцять років цього не робив, і мені знадобився тиждень каторжної праці, аби її скінчити. Другий раз був понад рік тому, коли я відпочивав з генералом Омаром Торріхосом на військовій базі у Фаральйоні: день був такий ясний, а океан такий тихий, що більше хотілося плисти по морю, ніж писати. «Відправлю редакторові телеграму, що замітки не буде, та й по всьому», — подумав я, полегшено зітхнувши. Однак через тягар нечистого сумління не зміг обідати, і о шостій вечора зачинився в кімнаті, за півтори години написав перше, що мені спало на думку, і вручив замітку ад’ютанту генерала Торріхоса, аби він відіслав її телексом у Боготу — з проханням, аби звідти її відправили в Мадрид і Мехіко. Тільки наступного дня я дізнався, що генерал Торріхос мусив наказати відправити її військовим літаком в аеропорт Панами, а звідти — гвинтокрилом у президентський палац, звідки текст було люб’язно доставлено через офіційний канал.

Востаннє — півроку тому, коли, прокинувшись, я виявив, що в моєму серці вже визрів любовний роман, який я віддавна прагнув написати, і що в мене немає іншого вибору: або не писати його повік, або зануритись в нього негайно і на повний робочий день. Проте в момент істини мені не вистачило сміливості, аби зректися своєї щотижневої неволі, і я вперше роблю те, що завжди здавалось мені неможливим: щодня пишу роман, буква за буквою, з тим самим терпінням і, дай боже, тим самим успіхом, з якими кури дзьобають зерно, щораз ближче чуючи грізні кроки великого звіра майбутньої п’ятниці. Але ми знову тут, як завжди, і дай боже, назавжди.

Я підозрював, що ніколи не виберусь з цієї