Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
Хтось сказав, що перекладати — це найкращий спосіб читати. Думаю також, що найважчий, найневдячніший і найгірше оплачуваний. Traduttore, traditore, як мовить відома італійська приказка, вважаючи безсумнівним, що той, хто нас перекладає, нас зраджує. Моріс-Едгар Квандро, один з найтямущіших і найсумлінніших перекладачів Франції, в своїх усних спогадах розкрив певні секрети перекладацької кухні, які дають змогу думати протилежне. «Перекладач мавпує письменника», — сказав він, перефразовуючи Моріака і бажаючи цим сказати, що перекладач мусить робити ті самі жести і прибирати тих самих поз, що й письменник, подобаються вони йому, чи ні. Його французькі переклади американських письменників, що в його час були молодими й невідомими — Вільяма Фолкнера, Джона Дос Пассоса, Ернеста Гемінґвея, Джона Стейнбека, — є не лише майстерними відтвореннями, вони познайомили Францію з історичним поколінням, чий вплив на його європейських сучасників (включно із Сартром і Камю) є більш ніж очевидним. Тож Квандро не був зрадником, а цілком навпаки: геніальним спільником. Як були ними великі перекладачі усіх часів, чий особистий внесок у перекладений твір часто-густо лишається непоміченим, тоді як їхні хиби зазвичай перебільшують.
Коли читаєш автора мовою, яка не є твоєю, відчуваєш майже природне бажання перекласти його. Це зрозуміло, бо однією з насолод читання — як і музики — є можливість розділити її з друзями. Можливо, це пояснює, що Марсель Пруст помер, не здійснивши одне зі своїх неослабних бажань — перекласти з англійської когось настільки чужого йому самому, як Джон Раскін. Два письменники, яких мені би хотілось перекласти просто через насолоду це робити, то Андре Мальро і Антуан де Сент-Екзюпері, які, звісно, нині не у великій пошані у своїх співвітчизників. Та далі бажання я не заходив ніколи. Натомість вже віддавна я по краплі перекладаю «Поезії» Джакомо Леопарді, та роблю це нишком і в свої нечасті вільні години, цілком свідомий того, що цей шлях не приведе до слави ні Леопарді, ні мене. Займаюсь я цим просто як однією з тих туалетних розваг, що їх батьки-єзуїти називали самотніми втіхами. Проте єдиної спроби мені вистачило, щоб усвідомити, наскільки важко і наскільки жертовно — пробувати відбирати хліб у професійних перекладачів.
Малоймовірно, аби письменник лишися задоволений перекладом якогось свого твору. У кожному слові, кожному реченні, кожному наголосі роману майже завжди наявний таємний другий план, відомий тільки автору. Тому, без сумніву, бажано, аби письменник сам долучався до перекладу, наскільки зможе. У цьому сенсі вартою уваги практикою є пречудовий переклад роману «Улісс» Джеймса Джойса французькою мовою. Першу основну його чернетку від початку і до кінця зробив Огюст Морелль, який потім працював над кінцевим варіантом разом із Валері Ларбо і самим Джеймсом Джойсом. Результатом є шедевр, що його ледь-ледь перевершив (на думку знавців) переклад, зроблений на португальську мову Бразилії Антоніу Вайсом. Натомість єдиний існуючий переклад іспанською, є майже неіснуючим. Однак його історія служить виправданням цього. Його зробив для себе, суто задля розваги, аргентинець Х. Салас Субірат, який в реальному житті був страховим агентом. У лиху годину його побачив видавець Сантьяго Руеда з Буенос-Айреса і в кінці сорокових років опублікував. Звісно, кілька років по тому я познайомився із Саласом Субіратом, який сидів у безіменному кабінеті страхової компанії, і ми чудово провели вечір, розмовляючи про англійських письменників, яких він знав майже напам’ять. Останній раз, коли я його бачив, схожий на сон: він танцював, уже доволі немолодий і самотній, як ніколи, у шаленому хороводі на карнавалі в Барранкільї. То була настільки дивна з’ява, що я не наважився з ним привітатись.
Іншими історичними перекладами є французькі переклади романів Джозефа Конрада, що їх зробили Гюстав Жан-Обрі та Філіпп Неель. Цей великий письменник усіх часів — якого насправді звали Йозеф Теодор Конрад Коженьовскі — народився у Польщі, і його батько був власне перекладачем англійських письменників, серед інших — Шекспіра. Основною мовою Конрада була польська, однак ще дитиною він вивчив французьку та англійську і врешті став писати обома мовами. Нині ми його вважаємо — справедливо чи ні — одним з майстрів англійської мови. Розповідають, що він зробив нестерпним життя своїх французьких перекладачів, намагаючись нав’язати їм власний перфекціонізм, але ніколи не брався перекладати самого себе. Цікаво, але є небагато двомовних письменників, які б це робили. Найближчим до нас прикладом є Хорхе Семпрун, який пише одне і те ж іспанською і французькою мовами, але завжди окремо. Він ніколи не перекладає сам себе. Ще дивакуватішим є ірландець Семюел Бекет, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури, який двічі пише один і той самий твір двома мовами, але як їхній автор стверджує, що один не є перекладом іншого, що це два різні твори двома різними мовами.
Кілька років тому в палюче пантеллерійське літо я мав несповідимий досвід перекладача. Граф Енріко Чіконья, який до своєї смерті був моїм перекладачем на італійську, перекладав у ті канікули роман «Рай» кубинця Хосе Лесами Ліми. Я відданий шанувальник його поезії, як і його дивовижної особистості, хоча бачити його мені випало нечасто, і в той час захотів краще пізнати його герметичний роман. Тож трохи допоміг Чіконьї, не стільки в перекладі, скільки у важкій справі розшифрування прози. Тоді й зрозумів, що, справді, перекладати — це найглибший спосіб читати. Окрім усього іншого ми здибали речення, в якому підмет декілька разів у неповних десяти рядках змінював свій рід і число, так що в кінці вже було неясно ні хто він, ні коли був, ні де був. Знаючи Лесаму Ліму, можна було припустити, що ця плутанина є навмисною, та тільки він міг би це сказати, а ми так і не змогли у нього про це спитати. Питання, яке ставив перед собою Чіконья, полягало ось у чому: повинен перекладач зберегти італійською оті неузгодження чи мусить викласти все з академічною строгістю. Моя думка була такою: він мусить їх зберегти, аби твір перейшов в іншу мову таким як є, не тільки з його чеснотами, але також з його вадами. Це обов’язок бути чесним перед читачем іншою мовою.
Для мене нема нуднішої цікавості, ніж читати переклади моїх книжок тими трьома мовами, якими я міг би це зробити. Я не впізнаю самого себе, окрім як іспанською. Однак я прочитав одну з книжок, із перекладених англійською мовою Ґрегорі Рабассою, і мушу визнати, що натрапив на деякі місця, які сподобались мені більше, ніж іспанською. Переклади Рабасси створюють враження, що він вчить книжку напам’ять іспанською,