Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Як літературний досвід усе це було захопливим, але в реальному житті — хоча ми були такими молодими — то було безумство. Два тижні їзди в автобусі периферійними, розжареними і сумними дорогами, обіди в задрипаних харчевнях і ночівля в готелях в лихому товаристві. В універмагах південних міст ми вперше пізнали ганьбу дискримінації: там були два автомати з питною водою, один для білих, інший для чорних, з вивіскою на кожному. В Алабамі ми цілу ніч шукали номер в готелі, і в усіх нам казали, що місць немає, доки один нічний портьє випадково виявив, що ми не мексиканці. Утім, як завжди, найбільше нам допікали не безконечні переїзди під палючим червневим сонцем, не погані ночі в придорожніх готелях, а погана їжа. Стомившись від гамбургерів з меленого картону і солодового молока, ми врешті-решт розділили з дитиною консервовані компоти. Наприкінці того героїчного переїзду нам вдалося ще раз зіставити дійсність і вигадку. Бездоганні парфенони посеред бавовняних плантацій, фермери, що перепочивають після обіду, сидячи в тіні піддашків придорожніх харчевень, бараки чорношкірих, що виживають у нужді, білі спадкоємці дядька Ґевіна Стівенса, які йшли на недільну відправу зі своїми кволими жінками в мусліні: жахливе життя округу Йокнапатофа продефілювало перед нашими очима, що дивились через вікно автобуса, і було таким же достовірним і людським, як у романах старого майстра.

Утім усі емоції від того переживання, пішли псу під хвіст, коли ми прибули на мексиканський кордон, в брудне і курне Ларедо, яке було вже нам знайоме зі стількох фільмів про контрабандистів. Перше, що ми зробили, — зайшли в якусь корчму, щоби поїсти чогось гарячого. Для початку нам подали як суп жовтий і ніжний рис, приготований не так, як готують його на Карибах. «Святий Боже, — вигукнула Мерседес, скуштувавши його. — Я б лишилася тут назавжди просто задля того, аби й далі їсти цей рис!» Вона й не уявляла собі, наскільки її бажання залишитись сповниться. Проте не через страву зі смаженого рису, бо доля зіграла з нами смішний жарт: рис, який ми їмо вдома, ми привозимо з Колумбії, майже контрабандою, у валізках приїжджих друзів, бо ми навчилися виживати без усіх страв нашого дитинства за винятком цього патріотичного рису, білосніжні зерна якого можна одне по одному порахувати на тарілці.

Ми приїхали в Мехіко бузкового надвечір’я з останніми двадцятьма доларами і нульовими перспективами. Ми мали тут лише чотирьох друзів. Одним був поет Альваро Мутіс, який вже пройшов у Мексиці вогонь і воду, та не знайшов ще мідних труб. Іншим був іменитий каталонець Луїс Вінсент, який незадовго перед тим приїхав з Колумбії, захоплений культурним життям Мексики. Ще одним був скульптор Родріґо Аренас Бетанкур, що усівав монументальними головами всю широчінь цієї безмежної країни. Четвертим був письменник Хуан Ґарсія Понсе, з яким я познайомився в Колумбії, коли він був членом журі художнього конкурсу, та ми заледве згадали один одного через етилову насиченість, в якій перебували того вечора, коли побачилися вперше. Саме він зателефонував мені, як тільки дізнався про мій приїзд, і закричав із вишуканим красномовством: «Той козел Гемінґвей розфалатав собі голову з рушниці!» Якраз це був точний момент — а не шоста година вечора попереднього дня, — коли я направду приїхав у Мехіко, добре не знаючи чому, ні як, ні допоки. Відтоді минув двадцять один рік, і я досі цього не знаю, але ми тут. Як я сказав недавно при одній пам’ятній нагоді: я написав тут свої книжки, виховав тут своїх дітей, посадив тут свої дерева.

Я заново пережив це минуле — ясна річ, розріджене ностальгією, — тепер, коли вернувся в Мехіко, як вертався стільки разів, і вперше опинився в іншому місті. В лісі Чапультепек не залишилось навіть давніх закоханих, і ніхто, схоже, не вірить у променисте січневе сонце, бо воно й справді є рідкісним у ці часи. Ніколи, зроду-віку, не стрічав я таких сумнівів у серцях друзів. Чи буде це можливо?

26 січня 1983 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Хорхе Луїс Борхес в одному старому інтерв’ю сказав, що проблемою тодішніх молодих письменників було те, що в момент писання вони думали про успіх чи провал. Натомість він, коли починав, думав лиш про те, аби писати для самого себе. «Коли в 1923 році я опублікував свою першу книжку, — розповідав він, — то сказав надрукувати триста примірників і роздав їх своїм друзям, окрім ста примірників, які відніс в журнал “Носотрос”». Один із редакторів видання, Альфредо Б’янчі, перелякано глянув на Борхеса і запитав: «Ви хочете, щоб я продав усі ці книжки?» «Звісно, що ні, — відповів йому Борхес, — я, попри те, що написав їх, не цілком божевільний». Певна річ, автор інтерв’ю Алекс Х. Сісман, який тоді був перуанським студентом в Лондоні, на берегах розповів, що Борхес порадив Б’янчі класти екземпляри книжки в кишені пальт, що їх лишали на вішаках в їхніх офісах, і так вони добились того, що були опубліковані кілька критичних заміток.

Думаючи про цей епізод, я згадав інший, можливо, надто відомий, коли дружина вже відомого американського письменника Шервуда Андерсона наткнулася на молодого Вільяма Фолкнера, який писав щось олівцем на папері, притуленому до старої тачки. «Що ви пишете?» — запитала вона. Фолкнер, не піднімаючи голови, відповів: «Роман». Пані Андерсон тільки спромоглася вигукнути: «Боже мій!» Утім через кілька днів Шервуд Андерсон прислав її сказати молодому Фолкнеру, що він готовий віднести його роман видавцеві за єдиної умови: що він не муситиме його читати. Тією книжкою, мабуть, був «Soldier’s Pay», опублікований в 1926 році (тобто через три роки після першої книжки Борхеса), і Фолкнер опублікував ще чотири перед тим, як його стали вважати відомим автором, чиї книжки видавці приймали без численних повернень. Сам Фолкнер якось заявив, що після цих п’яти перших книжок був змушений написати сенсаційний роман, оскільки попередні не принесли йому грошей, достатніх для того, щоби прогодувати родину. Цією вимушеною книжкою був роман «Святилище», і варто на це вказати, бо це дуже добре показує, яке у Фолкнера було уявлення про